Мало кому з письменників або громадських діячів впродовж існування людства вдавалося зобразити настільки точну сатиру на суспільство. Суперничати з Марі-Франсуа Аруе спромігся б тільки Джонатан Свіфт, одначе француз вже обрав своїм суперником (точніше, опонентом для жорсткої полеміки) Жана-Жака Руссо. Загалом же для свого покоління пан Вольтер залишався незаперечним авторитетом - всі монархи доби освіченого абсолютизму вважали за свій прямий обов'язок і честь листуватися з ним, а він, у свою чергу, платив їм тим, що час від часу згадував їх у власних творах під різними іменами. Вміщені до цієї збірки твори є вишуканими притчами, в яких висміюються сучасні Вольтеру філософські погляди - кожну з догм різних філософій Аруе доводить до абсурду. Те, що починається як заспів до казки, врешті виливається в історію, розказану "під стиль Гофмана", як-от "Крихітка Цахес", хоча у добу Просвітництва ім'я Гофмана ще не було відомим. Де-не-де в тексті скачуть дрібні канцеляризми та слова, що пасували б радше до секретаріату королівського двору або суду кардиналів, аніж до стародавнього Вавилону. Проте я маю надію, що так і було задумано автором оригіналу для посилення ефекту комічності. Підливає масла у вогонь вражень ще й переклад - іноді хочеться сміятися до сліз, а іноді читати направду моторошно. Аж замислюєшся - чи мали всі речі, про які писав філософ, реальні прототипи, чи були все-таки вигадані?... "Простак" же є втіленням головної ідеї Вольтера - особистість зберігає за собою всі найчистіші помисли тільки коли зіпсоване й розбещене суспільство ніяк на неї не впливає. Природна людина - ось ідеал митця, який, на жаль, є недосяжним у будь-яку епоху, а ризик одразу втратити шанс стати ним занадто великий. Наївний, проте завжди щирий Простак нізащо не збереже свій характер в череві паризької "моралі", та найприкріше - його навіть не просвітять в чужих законах вповні. Чимось подібний до нього й Кандід, одначе він видається просто нерозумною дитиною, якій так "обробили" мозок, що вона не йме віри. І лише якнайболючішим чином спізнавши, наскільки реальність відрізняється від стін рідного замку, він розуміє, що в людській масі варто триматися купи тільки з тими, чиї погляди не надто відрізняються від твоїх і, тим паче, не доводити навмисне власну доброчесність, якщо вона в тебе є. Не дивно, що Мікромегас, даруючи людству книгу про його велич, не пише про вищезгадану нічогісінько - і в очах Вольтера, як і в моїх це - цілком виправданий вчинок.