Психологічно тяжка книжка юнака, травмованого подіями війни під час розпаду Югославії в 90-х роках. Мені було цікаво побачити цей процес очима особи, яка достатньо усвідомлює якусь частину того, що відбувається (головному героєві в 1991 році було 11 років на момент початку), але непричетної безпосередньо до зла. Оповідь ведеться в 2 часових площинах: одна лінія - в 90-ті очима дитини, яка згадує свої відчуття, вже дорослим, через 16 років, друга - головний герой зараз шукає свого батька-військового злочинця, дізнавшись, що він живий. У мене склалось враження, що за 16 років ніхто: ні дорослі на той момент початку розпаду Югославії, ні тодішні діти, які не бачили самих військових дій, - не оговтались від війни. Про жертв етнічних чисток в книзі є лиш кілька згадок, про них не йдеться фактично, весь той кошмар присутній неявно. Але під час читання розумієш, що навіть ті, хто не брав прямої участі - жертви, і з огляду на те, що військові злочинці, вбивці - знайомі, а то й рідні їм люди, дуже важко молодим абстрагуватись від минулого, надто велике бажання виправдати своїх, звинуватити чужих. І всі це сплетене у жахливий клубок страху, ненависті, туги за втраченим минулим, родиною, теплом. Ніхто не виправданий, ніхто не пробачений, покарані - не розкаялись, злочинці-втікачі самовиправдовуються, багато жалкує за минулим, мало хто вірить в хороше майбутнє. В книзі дуже мало любові між близькими, в сімї, дуже погані стосунки між усіма героями, незважаючи на ступінь спорідненості, навіть між матерями та дітьми, і це на прикладі кількох сімей. Це для мене було дуже неприємним відкриттям щодо наслідків війни в колишній Югославії. Надто багато ненависті накопичено там у ХХ столітті, мабуть.