Твір часто порівнюють з «Оповіддю служниці» Маргарет Етвуд завдяки гостроті піднятих тем, проте акцент тут робиться на пошуку власного «я» в умовах повної ізоляції. Фантастичні елементи тут відступають на другий план. Основний фокус — на психології героїнь та їхній реакції на відсутність чоловіків, соціальних ролей і звичного світу.

Це доволі незвична і специфічна антиутопія, яка залишила в мене змішані, але загалом позитивні враження. Найбільше в цій книзі мене вразила її атмосфера. Вона майже стерильна, порожня і просякнута відчуттям безвиході. Світ у романі здається абсолютно відірваним від усього звичного й людського, і саме це створює дуже дивне, тривожне відчуття під час читання. Спочатку мені було важко звикнути до такого відстороненого стилю оповіді, але поступово книга починає захоплювати своєю загадковістю. Авторка навмисно не дає чітких відповідей на більшість запитань, і через це історія стає ще більш моторошною. Постійно намагаєшся зрозуміти, що це за світ, чому все стало саме так і чи існує взагалі якийсь вихід із цієї порожнечі. Мені сподобалося, що роман не стільки про саму антиутопію, скільки про людську природу. Про те, що взагалі робить людину людиною, якщо забрати в неї пам’ять, минуле, звичне суспільство і навіть базове розуміння світу. Особливо сильно відчувається тема жіночої самотності й виживання в умовах абсолютної невідомості. У книзі майже немає емоційних вибухів чи драматичних сцен, але саме ця стриманість робить її такою щемливою. Це не та історія, яка захоплює сюжетом, але вона залишає після себе довгий післясмак і бажання ще довго думати про фінал та сенс усього прочитаного.