Похмурий психологічний трилер, у якому зло не маскується - воно дихає поряд, тихо й методично. Історія розгортається навколо постаті, що звикла спостерігати з тіні, збирати уламки чужих життів і перетворювати їх на власну зброю. Напруга не вибухає одразу - вона накопичується, шар за шаром, поки звичайна реальність не починає тріщати. Атмосфера холодна, майже беземоційна, що тільки підсилює відчуття неминучості. Каррізі досліджує межу між травмою й чудовиськом, між байдужістю суспільства й особистою відповідальністю. Це історія не про монстра ззовні, а про безодню всередині - і про те, що інколи достатньо одного погляду, щоб вона відкрилася.

«Вони йдуть до старого готелю, а він боїться й на мить відпустити її руку. Так радіє, що вони тільки вдвох. Сьогодні Вера пообіцяла, що навчить його плавати. Перед ним постає занедбаний басейн з чорною пліснявою водою. Вона простягає йому надувні нарукавники. Хлопчик одягає їх та не наважується зайти в басейн. А вона каже: — Якщо не плигнеш сам, я тебе силоміць туди закину! Хлопчина заплющує очі й стрибає. Бридке відчуття. Та він не хоче її розчаровувати — терпить та намагається гребти, хоча зовсім не знає як. Раптом нарукавники починають повільно здуватися. Його охоплює страх. Він застигає під водою. Ледве випірнаючи, дивиться на Веру, яка вже йде геть. Він не вірить своїм очам. Він намагається закричати, покликати її. Але замість цього сьорбає гірку брудну воду. Намагається побачити її, задирає догори голову, та не бачить. Вона вже пішла. Груди розриває від жаху, голова все частіше зникає під водою…» Йому — кінець? Ні, насправді це — його початок. Хлопчику 5 років, Вера — його мама.