Зазвичай поняття "втрачене покоління" використовують для означення людей - здебільшого, молоді, - які повернулися з війни і не можуть себе "віднайти" у мирному світі. Але, як на мене, це визначення також доцільно застосовувати для населення країн пострадянського простору часів розпаду Союзу і становлення незалежності. У першу чергу, це стосується і українців... Саме таким поколінням я бачу героїв роману Оксани Луцишиної "Іван і Феба". Персонажі тут діляться на дві групи - молодь та їхні батьки. Молодь - такі, як Іван, Феба, Роза, Бодя. Вони були учасниками Революції на граніті. Вони виборювали незалежність ціною свого здоров'я. А, виборовши, не знали, що з нею робити. Довірились не тим людям. Старше покоління - його уособлює Марґіта. Це люди, які звикли тяжко працювати та постійно економити. Знали, що їхня думка нічого не варта. Тому й не прагнули змін... А чого ж ми досягли за 30 років незалежності? Позаду дві революції, втрата державних територій. Ще й досі не закінчилась війна. А покоління все ще втрачене... І тут теж мова не про воїнів, яким немає місця в суспільстві. Не про революціонерів, які щось начебто вибороли, але що - питання інше... Ми стали не вартими тих хлопців, які голодували на Майдані. І тих, кого через 24 роки на тому ж місці безжально розстрілювали. Ми прагнемо змін і кращого життя, але нічого для цього не робимо. Якщо ми втратили себе, давай не втратимо хоча б країну!

Захопливо. Читаючи гарні відгуки, я і не підозрювала, що в одній книзі може бути аж стільки глибоких і важливих тем. Тут і молоді ентузіасти, які хочуть змін в країні і роблять революцію на граніті; нелегкі 90ті, які принесли не лише бідність та розруху, але й порушили психічне здоров'я людей через постійну напругу; і на додачу складні сімейні стосунки родини, що трохи нагадує Кайдашів. Іван, головний герой, учасник революції, змушений покинути все і втікати у рідне місто, рятуючись від переслідувань кгбістів. Там на нього очікує зовсім інше життя, інша реальність, а проте зсередини його роз'їдає біль і тривога, від якої втекти неможливо. Читаючи цей роман, я найбільше тішилася тому факту, що після розвалу союзу була малою і не переживала весь цей жах у свідомому віці. Вважаю, що Оксана Луцишина проробила неймовірну роботу і дуже заслужено отримала Шевченківську премію, бо теми, які вона тут підняла, та ще й накладені на тло Закарпаття є дуже цікавими та майже не описаними в нашій літературі.

За досить коротку історію незалежності Україна пережила три революції. І якщо дві останні сталися буквально на моїх очах, то коли відбувалась перша – революція на граніті – я була ще надто маленькою, щоб щось розуміти і запам’ятати. Тому мені корисно читати ось такі романи, які розповідають про революції на граніті не сухими фактами вікіпедії, а живо, від першої особи. Події роману починаються перед революцією, останні роки агонії Радянського Союзу. Ми знайомимось з Іваном та його майбутньою дружиною, поетесою Марією, яка називає себе Фебою. Мені одразу було зрозуміло, що з цього шлюбу нічого доброго не вийде. Іван і не хотів одружуватися, то й нащо було це все затівати? Ніколи не розумію людей, які одружуються «бо так хтось там сказав, бо так треба». А потім вже життя мучитися?! Так стається і з Іваном. Тобто, окрім події революції на граніті, активним учасником якої стає Іван, ми дізнаємось про його нещасливе сімейне життя – токсичні стосунки з матір’ю, постійні сварки з дружиною, що й не дивно, адже вони ніколи один одного не любили. Всім відома фраза, що не знаючи власного минулого, неможливо побудувати майбутнє. Саме тому я раджу всім прочитати цю книгу. Тут дізнаємось і про першу українську революцію, і про «цікавий» період – лихі дев’яності. Ось ці описи мені було читати моторошно. Тут і жахастиків не треба, просто почитайте історію!