Це одна з найважчих книг Ремарка - про концтабір (натхненний Бухенвальдом), куди потрапляє головний герой, номер 509, колишній політичний в'язень. Він там вже десять років, коли в табір починають зганяти нових - з фронту, з міст, з усього рейху, який руйнується. Ремарк не малює жахів для шоку - він показує, як табір повільно стирає людину: голод, тортури, цинізм есесівців, боротьба за шматок хліба. Але в центрі - та сама "іскра життя": маленькі акти опору, дружба, спогади, гумор крізь зуби, навіть кохання в найостанніші дні. Герої - звичайні люди: 509 з його досвідом виживання, молодий хлопець, який ще вірить, старий комуніст, лікар, який намагається допомагати. Коли фронт наближається, табір починає розпадатися - есесівці тікають, в'язні чекають звільнення, але смерть ще не відпустила. Книга болюча й чесна - Ремарк сам не був у таборі, але говорив з вижившими й написав без пафосу, тільки правду. Немає героїв чи хепі-енду - тільки питання: як зберегти людяність, коли все навколо намагається її вбити. Зачепила саме ця стриманість: Ремарк не кричить, а шепоче - і від того сильніше. Фінал - один з найсильніших у автора, з ударом про свободу й те, що лишається після пекла.

Цю книгу зараз прочитає не кожен, але вона варта того, щоб її прочитати

Безумовно це шедевр. Це моя перша книга Ремарка, яку я прочитала, і вона мене дуже вразила. Дуже яскраво передані емоції, думки, ситуації, та й взагалі, що тут казати! Треба просто її прочитати. Немов кіно дивишся, коли читаєш, це емоційно та буде хвилююче. Читайте її.