Попри ті кілька відгуків на наших просторах, і то більшою мірою негативних, мені книжка сподобалася. Може, тому що я анічогісінько не знала про життя німецьких колоній на початку 20 століття, анічогісінько не чула про реальну історичну постать Августа Енґельгардта (не того, що був власником Шевченка, але знайоме прізвище ще більше зацікавило читати книжку). Якщо коротко, то той цілий Енґельгардт дивак (чи божевільний без нагляду?) ще той — вирішив прикупити собі плантацію у німецькій колонії Новій Гвінеї, де харчуватиметься тільки кокосами, заснує орден Сонця і т.д. Попри інфантильного героя мова книжки захоплює і тут для мене було важливо не що, а як. Діалоги не виділяються окремо, а в суцільному тексті — читалося все ж плавно. Німецькі критики познаходили у тексті купу алюзій на Томаса Манна. Я ж познаходила купу детальну про Ніцше, що їв власні екскременти на схилку життя, художника-примітивіста Гогена, біографію якого можна вичитати у творі Моема "Місяць і мідяки" (тепер хочу прочитати), про композитора Ріхарда Вагнера як антисеміта тощо. Ну і гуглила героїв, що виявилися теж реальними особистостями, а я таке люблю. Цікаво, на початку твору головний герой дружній до євреїв, а під кінець, коли вже зовсім знесло від знесилення дах, стає теж антисемітом і... починає їсти себе. Українською ще є "Фазерланд" Крахта — у студентські роки не добралася, тепер цікаво. Це яскравий приклад поп-літератури. *У книжці прекрасний переклад — не дарма над нею працювали як мінімум троє знавців німецької.

Неоднозначна, місцями незрозуміла книга розповідає про життя Енґельгардта, який перебирається на острів, харчується виключно кокосами і вважає, що може зробити світ кращим, світлішим і щасливішим. Він розповсюджує листівки про свій квазірелігійний орден Сонця, тим самим спонукаючи людей різного рівня порядності відвідати Кабакон. Все подальше існування новоспеченого плантатора крутиться навколо кокосів, плантації і формування ідеології ордена. Але споживання самих лише кокосів приводить того, що Енґельгардт починає втрачати розуміння своїх цілей. “Імперіум” розповідає не тільки про плантатора Августа Енґельгардта, Крістіан Крахт веде оповідь про ще декількох персонажів, сюжетні лінії яких є не менш цікавими. Але головний мінус книги полягає у перекладі, який доволі складно сприймати, а також в тому, що персонажі з’являються якось несподівано, ніби нізвідки. Я не раз ловила себе на нерозумінні того, звідки взялась та чи інша людина, та й взагалі з якою метою. Проте сам сюжет вартий того, щоб звернути увагу на цей роман. Як мінімум, цю книгу можна охарактеризувати дивною, як максимум - нічого такого я не читала вже доволі давно. Якщо “перетерпіти” перші тридцять сторінок, то далі ви перенесетесь у динамічну і дещо жорстоку оповідь Крістіана Крахта, яка вже не відпустить до останньої сторінки.

Роман Крістіана Крахта «Імперіум» - це сатирична книга про німецький колоніалізм. Звучить дивно, чи не правда? На самому початку двадцятого століття Август Енгельгардт відчалив до німецької Нової Гвінеї, щоби втілити свою мрію, а саме заснувати колонію-утопію. Ту варто додати, що цей чоловік є нудистом, антисексуалом, а також веганом-сироїдом. Він мріє, аби в його колонії всі жили приблизно, як він – у злагоді з природою і мораллю, поїдаючи кокоси. Купивши землю у Новій Гвінеї і прибувши туди, Август починає розбудовувати свій омріяний Орден Сонця. Поступово чоловік втрачає гроші і розум. Крім того, він заражається проказою від місцевого вождя. «Імперіум» - книга дуже дивна. Мабуть, вдруге читати її я б не взялась, але про перше знайомство не шкодую. Це нове слово у літературі, та радити роман всім без виключення я би не стала. Єдине, що можу порекомендувати – це прочитати перших 50 сторінок, і вже з них зробити ти висновок – продовжувати чи закрити книгу і взятись за щось абсолютно інше.