Набагато легше читається за Тютюнника. Гончар цікаво описує природу та персонажів, в чому нагадує сучасний стиль. Але це починає трохи дратувати, коли описовості й персонажів стає дуже багато, як і тем. А писав він про страхіття війни, про дружбу, різноманіття людської душі, долю, про природу, її красу, а також привертав увагу до екологічних проблем. Такий стиль застосовується трохи необережно, коли теми швидко переходять з однієї в іншу в сусідніх абзацах. А тому найліпшими оповіданнями є ті, в яких Гончар зосереджується на чомусь одному, без купи персонажів й описів. Такими для себе знаходжу «Пальма», «Під далекими соснами», «Крик». На жаль, до цієї збірки не увійшли «За мить щастя» та «Модри камінь», які часто з'являються в навчальній програмі. Вони в окремій книжці надруковані.