П'єса, що змальовує 2014 рік, наскрізь перегукується з подіями 2022-го. Особисто у мене виникали асоціації з іншим твором Жадана – "Інтернат", який мені сподобався не менше. Всі події виринали в голові у вигляді сцен, тому хочеться побачити це в театрі. Тим паче, що постановку координував сам автор). Сергій Жадан чудовий майстер діалогів, неодноразово усмішка з'являлась на моєму обличчі, незважаючи на те, що у п'єсі змальовуються зовсім невеселі події. Особисто мене зачепили наступні слова з твору:" Я одне не понімаю: для чого хліб палити? Ладно, луплять вони один одного. Ладно, пости палять. У них війна, я понімаю, я не проти. Хліб для чого палити?". І тут виринає вже відома нам проблема посівної... Загалом, у творі кожен може віднайти щось своє. Щось, що є дуже близьким і рідним. Одним словом – рекомендую, за годину можна прочитати, а потім, в ідеалі, піти на виставу! P.S. Не можу не відмітити зовнішній вигляд книги. Як завжди видавництво Meridian Czernowitz на всі сто виправдовує зміст книги. Тому, за обкладинку і оформлення – окрема подяка) Приємного читання.

«Хлібне перемир’я» - це театр абсурду, в якому не залишилось нічого святого (принаймні складається таке враження), але це насправді не так. Весь цей чорний гумор, від якого радше страшно, аніж смішно, вся ця монотонність, приреченість, позбавленість мови (і це при такій концентрації монологів і діалогів!), тягуче і вбивче відтягування-очікування чогось, чого і сам не знаєш (тут вже привіт, Семюель Бекет!), ці безвольні персонажі… І взагалі, коли письменники пишуть про війну, то завжди рівноцінно що писати про абсурд. Утім, є щось і прекрасне у цій п’єсі. Рятівні ремарки, без яких було б геть важко проживати весь той спектр емоційних станів, у яких опиняєшся під час читання: «Пам’яттю нашою можна наповнювати вихолоджені помешкання, нею можна відігріти зневіру цілого покоління, втому стількох дорослих сильних людей. Пам’яті нашої достатньо, аби любити тебе, але замало, аби тебе повернути…». Я ціную Жадана-поета передусім за шалену сугестію, протистояти якій неможливо, а от Жадана-прозаїка ціную навпаки за недосказаність і перекладання з плечей автора на читацькі плечі тяжкої ноші інтерпретації і бодай поверхового розуміння сказаного. Як прозаїк, він не навіює емоційний стан на свого читача (хоча синтаксично таки це намагається зробити), а вкидає у трясовину художнього тексту, мовляв: виберешся – буде добре, потонеш – нічого, значить, твоя стеля - маскульт. Радію, що Сергій Жадан знайшов свого видавця. Оформлення книги чудове, як естетично, так і концептуально.

Ця п'єса дикий сплав трагедії, комедії та абсурду. Двоє братів Антон і Толік застрягають у маленькому містечку сірої зони на Донбасі. Єдиний міст до цивілізації підірвано, обхідних шляхів немає, навколо горять пшеничні поля. Напередодні у них раптово помирає мама, і брати думають як же переправити тіло на інший берег. З кожною новою дією додається більше дивакуватих персонажів: бабки-плакальниці, фермер з вагітною дружиною, поштар, якому напередодні підпалили пошту та глибших діалогів. Якщо ви не хочете грузити себе соціальними проблемами, то на цьому рівні можна і залишитись. Тут тонкий гумор, саркастичні діалоги і химерні персонажі. Але Жадан, як завжди, зашиває в свої твори більше глибини і сенсу. Тут він показує людей з сірою мораллю, які воюють на тій стороні, з якою простіше вижити. Цікаво, що ні читач, ні самі персонажі так до кінця і не дізнаються хто на якому боці. Книжка для подумати і переосмислити. І в ній теж є свій прихований символізм, на який кілька разів автор таки натякає.