Я ніби читаю щось звичайне, звичне, побутове. Однак усвідомлення, що такий побут не є адекватним, а натомість це слон в кімнаті про якого ніхто не говорить. Всі на ножах. Рекомендую.

Дуже гарна п'єса, яку я дуже хочу коли-небудь побачити на сцені у виконанні якоїсь жвавої трупи - вже смакую, як це може бути чудово, сильно та незабутнє. «Хлібне перемир'я» за настроєм нагадує твори Макдони та «Сталкери» Павла Ар’є: хвиська, влучна з дуже зрозумілими персонажами - такими, як ми з вами, які живуть поруч, дихають одним із нами повітрям, переймаються (або ні - бо ж «я внє палітікі») тими самими проблемами. І смішно, і гірко, і довго не відпускає. Як не дивно, багато «навколовоєнних» творів, написаних по гарячих слідах або трохи згодом, зараз, у 2020, здаються не дуже актуальними, не влучають у саме серце, не резонують (наприклад, так в мене вийшло із «За спиною» Шиян). Тому я побоювалася, що п'єса про літо 2014-го може виявитися такою самою, але Жадан вміє розповідати якось так, що воно зачіпає і через кілька років, і сприймається живим і актуальним - як, до речі, й «Інтернат» чи «Ворошиловград» - даремно сумнівалася. Ще на початку кожного розділу Жадан додає ліричні описи - а він майстерно вміє простими словами сказати так, ніби у холодну воду занурити, що неможливо не розчулитися. Жодної хвилини не шкодую, що прочитала, і точно перечитаю ще.