Це справа смаку, але для мене це дуже просте оповідання, з нього вряд чи чомусь можна навчитися. Воно не спонукає до роздумів і фантазій. Певно, це такий специфічний стиль. Побудова речень - проста, всі ідеї - дуже прості.

Знаєте, у чому майстерність цієї книги? Ти розумієш, яка буде кінцівка з першої ж сторінки. Ти бачиш протягом книги, як усе закінчиться. Але до останнього сподіваєшся, що буде все інакше. Авторка настільки емоційно насичено пише, так пронизливо. Ці діти настільки беззахисні та вразливі, що хочеться їх самій оберегти та не дати авторці забрати їх. Меґґі О’Фаррелл шикарно створює нагнітання. Коли від тривоги та відчуття «що ж далі» забуваєш, як дихати. Навіть в якихось невеличких главах. Ось глава, де розповідається як дівчинка захворіла на чуму (саме де ж вона взялась і до чого доторкнулась). Але це супер емоційно і супер співпереживаюче. Або просто лист, який прямує до батька в Лондон, щоб сповістити, що його дочка хвора. Тут такий саспенс, що після кожної глави треба трохи перепочити. Плюс атмосфера 16 століття. Дрібні деталі того часу: інтерʼєри, заняття людей, запахи. Все це брудне, сіре, те, що викликає дискомфорт у сучасної людини. У той час як описи природи, рослин, трав, лісів – це яскраво, чисте, справжнє. Природа жива, вона дихає, допомагає.