Звичайно, як і більшості, поема Тараса Григоровича «Гайдамаки», і мені відома ще зі шкільних часів. Та тоді, напевно в силу мого віку, вона сприймалася мною, не настільки серйозно, не настільки драматично. Тепер, з погляду більшого життєвого досвіду, та недалеких драматичних для України подій – цей твір Шевченка, сприймається мною, вже у зовсім іншому світлі. І як би, це не банально виглядало, але все таки, я погоджуся із багатьма істориками, шевченкознавцями, та простими поціновувачами творчості нашого пророка в тому, що «Гайдамаки», і справді є вершиною творчості Шевченка. Йому вдалося одночасно зобразити, і важкі драматичні події Коліївщини, передати присмак війни, відчуття відчаю і власного болю за рідну землю, і в той же час, реалістично наповнити твір неповторним українським колоритом, зобразити як природу, так і атмосферу тогочасної України. Більш того, – ця поема, є ще й найдовшою у творчості поета, що досить не характерно для нього, і хоча основною темою є протистояння українського визвольного руху проти польського панування, та крім неї, присутня й друга, як то кажуть, – сюжетна лінія. Шевченко зображує драматичну історію простого українського парубка Яреми, та його коханої нареченої Оксани. Переказувати їхню лінію не буду, адже її, як і всю поему – потрібно прочитати самому. Це той випадок, коли з твором потрібно ознайомитися самостійно, пропустивши через своє серце все, що в ньому описано. По-іншому ніяк, адже це наша історія, і якою б вона не була – її потрібно знати і пам’ятати. Взагалі, увесь твір, пронизаний сумним настроєм, і в деякій мірі – душевним болем. Я гадаю, це і не дивно, адже Тарас Григорович, дуже сильно переживав невдачу гайдамаків, і цим, своїм, певно наймонументальнішим твором, закликає прийдешні покоління українців до боротьби за свободу Батьківщини, за справжню незалежність України.