Если кто-то долго и с нетерпением ждал продолжения "Франчески", то я купила сразу обе книги и прочитала их одну за другой. Честно говоря, разницы и не заметила) Даже удивлена некоторым комментариям по поводу менее интересной второй книги. Обе эти книги очень похожи на ситком с короткими сериями. Есть несколько главных героев, которые постепенно раскрываются, их жизнь, действия, привычки обрастают подробностями. И как в любом хорошем киносериале, здесь герои становятся почти родными. Хорошо, что книга толстая - относительно надолго хватает. В конце даже немного грустно прощаться с героями. Радует, что все эти люди - настоящие. Возможно, мы даже когда-нибудь узнаем ещё интересные истории из их жизни. Несмотря на лёгкий слог и весёлые истории (в правдивость некоторых даже верится с трудом, учитывая специфику работы автора и его коллег), книгу нельзя назвать какой-то легкомысленной, каким-то несерьёзным чтивом. Во-первых, в ней описано достаточно много интересных фактов и про НАСА, и про космонавтику-астронавтику. Во-вторых, - автор в развлекательном жанре "заметок на полях" поднимает много важных вопросов, а также высказывает личное отношение и мнение своих коллег по поводу многих вещей. А ещё у автора отличный живой и современный (!) украинский язык;)

Дорж Бату просто не міг ухвалити вдалішого рішення, ніж продовжити серію про свою напарницю, це точно! Набагато об'ємніша, втричі смішніша й водночас "поважніша", гадаю, друга книга за лічені дні затьмарила собою першу частину. Оформлення знову на висоті, сторінки приємно лягають в руки, а при розгляданні малюнків не перестаєш дивуватися, наскільки добре ілюстратор передає запал автора. А тому, що вони ілюструють - тим паче. У другій частині автор вже свідомо заглиблюється в психологію - як власну, так і тих, хто його оточує. Так, наприклад, ми дізнаємося, що він сам одного разу зарізав живого барана, наскільки важко переживає травми своєї відомої подруги вся авіабаза, те, що японки не завжди такі скуті й сором'язливі, як до цього звикли за межами їх історичної батьківщини, і нарешті... що Франческа народилася з аутизмом. Остання новина мене приголомшила до глибини душі, оскільки у першому романі, якщо мене не підводить пам'ять, згадок про це не було. Тим паче, до цієї книги я була просто певна, що аутизм - це коли людина апріорі ні з ким не розмовляє, надає перевагу тицянню, може, штурханню, але натомість геній або в музиці, або в малюванні, або в математиці чи ще де. Якщо чесно, я б спершу подумала на синдром Аспергера - це вірніше, надто коли на базі з'являється хлопчик, якого вже доречно вважати другим генієм після Франчески. І раптом виявилося, що про аутизм я нічогісінько не знала, зокрема, як він виражений, теж! Але водночас я не можу відкараскатися від думки: якщо Франческа змогла навчитися контактувати з людьми, чи точно не було в бажанні її професора навчати дівчину отого вічного філістерського егоїзму: "Зробити так, як всі! Щоб була нормальна!"? Ох як я сподіваюся, що він так не думав... Мабуть, таки скажу й стосовно сміху. Я просто обожнюю ті моменти, коли Андрій намагається розтлумачити колегам всі таємниці української культури, але вершечком піраміди стало його рішення показати їм мультфільм "Жив собі пес". Еге ж, сміх Джигарханяна, вкладений в рота старого вовка, важко забути. Він у моїх очах переплюнув навіть "Кін-Дза-Дзу" з минулого роману. Я вже раніше дивилась його заради цікавості з точно такими англійськими субтитрами, тому, читаючи про них, одразу собі уявляла, як на них могли реагувати ті, для кого англійська - рідна мова. Але їхнє тлумачення врешті перевершило всі мої сподівання. Надто на моменті коли "циган обніс хату"... І тут, попри те, що розділів, як і чітко вираженого сюжету немає, видно як ніколи, що життя на авіабазі не стоїть на місці: йде полковник Вескотт, керівництво присилає Андрієві й Франчесці стажерів, починають зустрічатися двоє бійців та пакують валізи офіцер Баррел і професор Рассел. Ще нарешті звертають більше уваги на тварин - звісно, про Фіцпатріка ніхто не забув, але все ж таки... Та й взагалі, другий роман можна спокійнісінько назвати "Порою гостей": хтось приходить на базу, хтось прокрадається, хтось вдирається, хтось залишає... а хтось, давно забутий, раптом повертається, і останнє ще раз підвищує письменника у його майстерності - не забувати старих персонажів встигає далеко не кожен, надто якщо герої по сюжету зустрілися вже з багатьма.

Коли я закрила книгу, у мене виникло лише одне питання. Чому вона така коротка? Я зараз більш ніж серйозна. Сторінки були прочитані не на одному подиху, а за три дні, і прийшло таке величезне розчарування, що книга закінчилася. Я не знаю, як можна писати відгук, бо крім захопливих "книга неймовірна", "хочу ще", "найкраще, що читала за останній час", я не можу нічого більше сказати, бо емоції досі сповнюють. Без перебільшень : у вас немає шансів! Франческа, Джорджіо, Сара, Трейсі, професор Рассел, полковник Вескотт, Маковскі захоплять ваше серце та душу. У книзі прекрасно усе і всі, неймовірна кількість пригод, улюблені герої та нові персонажі, що не залишать байдужими. Раджу обрати цю книгу, якщо захочете посміятися над прикольними історіями, інколи заплакати, замислитися над серйозними темами. Душа моя потребує продовження ще на 3-5 томів.