Якщо ви ще вагаєтеся, чи варто знайомитися з Франческою, про яку написав Дорж Бату, то щиро раджу таки купити цю книгу. І нехай вас не лякають (як мене спочатку) 304 сторінки тексту - адже жодну книгу я не читала так легко і швидко. Франческа - колега автора, з якою він працював на космічній базі НАСА. Разом вони корегували траєкторії супутників та інших космічних обʼєктів. Дівчина - сицилійка, з усіма традиційними властивостями характеру італійок - вибуховим характером зокрема. Франческа частенько потрапляє в різні неймовірні пригоди, які трапляються з нею хоч і кожного тижня. Усі ці пригоди - різного ступеню проблемності, але описані так легко і кумедно, що не переживати за дівчину і її колег (що часто є рятівниками італійки) - просто неможливо. Книга легка і добра, вона швидко читається, рятує від буденності і суму. Приємно розуміти, що десь є суспільство, де людина - важливіша за речі і будь-яку проблему можна вирішити, якщо діяти разом. Трохи про космос (зовсім не нудно, а дуже пізнавально), багато про людські стосунки - ось про що ця книга. Щиро раджу.

Подарували мені цю книгу, але бажання сильного читати її не було. Проте, в мене є принцип, що всі книжки, які в мене є вдома, я повинна прочитати. Я не пожалкувала, що почала її читати. Ці історії про Франческу просто неймовірні. Бувало, що я просто розривалася від сміху у своїй кімнаті. Цікаве зауваження, що я ніби переносилася в цей центр НАСА, де вони працювали. Дочитуючи, я пройнялася великою симпатією до всіх людей в книжці. Дуже цікаво зустріти їх в реальному житті.  Для тих, хто вагається купувати. Це невеличкі історії про реальних людей, які працювали в одному центрі. Настрій та "погоду" там влаштовувала одна сицилійка - Франческа.

Я надзвичайно ціную книги, які змушують мене сміятися до сліз, тому майже завжди, якщо вони електронні, намагаюся дістати їх собі після першого читання ще й в паперовому варіанті. Втім, навіть на електронних сторінках видно, що верстальник та ілюстратор постаралися на відмінно. Ілюстрації, схожі більше на комікс, а не на застиглу фігуру (і це справляє просто чудовий ефект живої історії!) в книгах трапляються доволі рідко. Вже тільки за них можна відзначити цю книгу як унікальну. А коли дістаєшся тексту, то унікальність переростає в революційність видання на українському книжковому ринку. Мене аж ніяк не дивує, що перший наклад "Франчески" був розкуплений ще до офіційної презентації: з тем, які охопив у коротких, здавалося б, нарисах Андрій Васильєв, можна скласти три чималенькі списки. Патріотизм, українська мова - настільки жива, наскільки це взагалі наразі можливо!, культурні "казуси" є лише однією десятою всього того, що помітило вже навчене око журналіста. Визнаю, фрагменти, в яких розповідалося про методи корекції сателітів та про процеси НАСА загалом, я мало не пропускала - що поробиш, але стільки специфічних термінів просто неможливо сприйняти одразу й не залізши до гугл-словника. Проте коли йдеться про окремі особистості та взаємодію між ними, то не розумієш, чи дійсно герої були списані з реальних людей, чи "допрацьовані" за допомогою уяви. Правду кажуть, що реальність неймовірніша за вигадку. Ці образи гідні екранізації! І насамперед - це Франческа. Колоритнішого жіночого образу я не бачила в жодній книзі з когорти сучасної української літератури, і, між нами кажучи, навряд чи знайдеться письменник, який зможе повторити цю надзвичайну "живість" персонажа. До того ж, оскільки про Сицилію мені завжди було цікаво дізнаватися щось нове, я просто не могла відмовити собі в задоволенні провести кілька паралелей з вже відомим "Хрещеним батьком" (до речі, мафію тут теж не оминули!). Спочатку просто дивуєшся - як дівчину, яка майже весь час поводиться як десятирічна дитина, могли допустити керувати сателітами? Потім визнаєш - математика то й математика, тих, хто вміє сам нею оперувати, де завгодно не беруть. То вже точно надлюди... А насамкінець уподібнюєшся Джорджіо і приймаєш Франческу такою, яка вона є. А іншої й не треба - інакше чекай біди. Нарешті, особисто я з величезним задоволенням читала про способи боротьби з дискримінацією на авіабазі і водночас невимовно шкодувала, розуміючи, як ніколи, що в Україні ще довго не зроблять навіть подоби "покарань", влаштованих полковником Вескоттом через негаразди з-поміж його солдатів. Самі тільки його судження про те, хто емігрант, а хто ні просто зробили мій день. Ніде правди діти, така вона убивча. А от стосовно решти... Не можеш не демонструвати гомофобії? За це носитимеш прапор із веселкою два місяці, й нічого ти не зробиш. Не зважаєш, що не всі можуть харчуватися тим, що й ти - ніхто поряд з тобою не їстиме взагалі. Читаючи, я гостріше, ніж будь-коли, розуміла, що навряд чи в нашій країні ставлення до тих, хто не споживає глютен, приїхав з іншої країни або належить до ЛГБТ-спільноти, покращиться найближчі п'ять років, і це досі не може мене не гнітити. Принаймні, кажу я собі, хоч у якомусь місці на землі цієї дискримінації немає, і це чудово.