Усі книжки норвежця Ерленда Лу, які я читала, доволі чудернацькі, проте «Фонк», мабуть, найсерйозніша і найпечальніша з них усіх. Уявіть собі, що прем'єр-міністр (а у Норвегії це лідер країни) почувається виснаженим і депресивним. Йому здається, що він уже не має сил ні на що, він не пам'ятає, коли мав можливість побути наодинці сам із собою та не грати жодної ролі, коли він не мусив перейматися всіма-всіма глобальними проблемами своєї країни, а міг просто приємно провести час, прогулятися, покататися на велосипеді, побавитися, випити вина і розслабитися. Проте навіть прем'єр існує не сам по собі, за ним стоїть його політична партія, яка понад усе прагне дотягнути хоча б до нових виборів, до яких залишися рік, і не дозволяє йому піти у хоча б найкоротшу відпустку чи взяти лікарняний хоча б на кілька днів. Шукаючи компроміс між прем'єровою перевтомою і його ж обов'язками, помічники і радники знаходять Фонка. Це вже немолодий вдівець, колишній викладач фізкультури, який здає в оренду кімнати у своєму будинку. Кілька років тому організація, членом якої був Фонк, виявилася замішаною у скандалі з відмивання грошей, і відтоді Фонк почувається так, ніби не ньому стоїть тавро "антикультури", йому здається, наче всі бачать у ньому лише погане, а вагітні жінки повсякчас за ним стежать. Якщо прем'єр прагне самотності, то Фонка вона навпаки неймовірно гнітить. Між цими двома дуже різними чоловіками виникає незвичайна дружба, яка дасть щось кожному з них.