До цієї книжки мене привабила обкладинка: є в ній щось таке магнетичне. Стара добротна шафа і матовий затінок, котрий може ховати секрети. Вже прочитання анотації пояснило мені, що книжка геть не про те, що я собі уявила, розглядаючи обкладинку. "Це має бути щось серйозне", - подумала я, зрозумівши, що книжка про біженку із Кавказу. І справді, твір не для легенького читання. Написаний він зовсім просто, без прикрас, метафор чи емоційних епітетів, але сама історія настільки правдиво-різка, настільки драматичні події у ній згадуються, що увиразнювати їх дужче, ніж це зробив наш реальний несправедливий світ і немає потреби. Книжка бере психологізмом і ледь помітною міжрядковою символічністю. Жахи війни не змальовуються тут детально-реалістично, але ми бачимо долі жінок, по яких пройшлася політика, чуємо їхні думки - і цього достатньо, аби перейнятися і вжахнутися. І напротивагу цьому бачимо проблеми європейки (спойлер - на фоні питань життя і смерті, які щодня висять над чеченками, проблеми австрійки Емми виглядають так, ніби це капризи вередливої дитини). І авторка цим хотіла не підкреслити зрілість чи якусь моральну перевагу жертв війни, аж ніяк, а радше хотіла достукатись до сердець європейської спільноти, мовляв: "Агов, це нам лише здається, що наші проблеми важливіші, але цим людям щодня загрожує смерть, приниження або катування, то чи маємо ми право дивитись на них зверхньо, відвертатися, миттєво викидати їхні біди з голови й далі перейматися, яку ж сукенку придбати і яким тістечком посмакувати". Бо це не Емма мовчить. Це мовчить Європа. І не лише щодо Кавказу. Уже після прочитання я добачила, що авторка - титулована журналістка і це багато що мені пояснило. Гадаю, роман написаний під враженням багатьох справжніх історії.