Це не пряме продовження "Сліпобачення", а радше паралельна історія в тому ж всесвіті, через 14 років після подій на "Тезеї". Земля, 2080-ті: Деніел Брукс - біолог, "звичайна" людина з травмами війни й вірою в науку, відправляється на місію до сонячної станції "Ікар". З ним - вампір Валері, зомбі-Брікс (модифікована дочка з попередньої книги), постлюдина Сірі Кітон (той самий оповідач з "Сліпобачення") і група солдатів. Мета - зрозуміти, що сталося з "Тезеєм" і чому Бог (чи щось, що видає себе за нього) почав говорити з Землі. Але дуже швидко все скочується в хаос: свідомість, релігія, еволюція, зомбі як ідеальні солдати й питання - чи свідомість взагалі потрібна для виживання. Воттс знову валить наукою: нейробіологія, теорія ігор, квантова біологія, еволюційна психологія - все точне й холодне, як скальпель. Проза клінічна, персонажі - не герої, а функції: Брукс намагається зрозуміти, Валері полює, Брікс - ідеальний солдат без "я". Жах не від монстрів, а від розуміння, наскільки ми випадкові в еволюції. Мене зачепив фінал - один з найтемніших і найлогічніших у Воттса. Після нього я тиждень ходив і думав про власну свідомість - чи вона перевага, чи просто помилка природи. Книга щільніша й філософськіша за "Сліпобачення", але не менш потужна. Якщо "Сліпобачення" вас вразило - ця обов'язкова. Якщо ні - краще почніть з першої. Для мене дует цих двох романів - вершина сучасного хард-сай-фай жаху.