Джерело це другий прочитаний мною роман Айн Ренд і вдруге я задоволена тим, як вона пише! Знову в захваті від уяви та проживання сюжету самим автором. Думаю таке не властиве кожній дорослій людині. Складається враження, що роман писав надміру талановитий дитина. У дорослих просто не може бути такої зануреності!Як вона спромоглася пронести це в зрілий вік для мене загадка. Що стосується самого сюжету, то я не в захваті. Я почала знайомство з Ренд не з Джерела, а з Атлантів, продовживши зібранням творів про теорію розумного егоїзму, і якщо неспроможність теорії в реальному світі анітрохи не відбила в мене любові до письменницького таланту Ренд, то Атланти, будучи вже відточеним застосуванням цієї теорії у вигаданому всесвіті розумного егоїзму, змусили в думці висвітленого всесвіту розумного фону. Структура, посил, сюжетні лінії та кожен персонаж роману знайде свого двійника в Атлантах. Це повне дублювання ідеології у двох головних творах автора залишили враження такої лютої нудотності, що більше я повертатися не маю наміру. Абсурдний максималізм і категоричність цього разу вже хочеться назвати творами скривдженого емігранта. Я в жодному разі не поділяю колективістських переконань, за це мені й сподобалися одного разу Атланти, але це просто неможливо терпіти. Крім того, у Джерелу сцени сексуального потягу, сексу та кохання виглядають смішно. Віддає нереалізованими сексуальними фантазіями автора. агалом, набридло! Навіть у рамках ідеологічної боротьби це було б надто для мене. Прощаюся з автором і залишаю його на обожнювання незміцнілим умам. PS До цих пір не розумію, як обидва романи потрапляють до списку бізнес-літератури.

Айн Ренд, звичайно, надто перебільшує позитивні риси головних героїв та негативні риси другорядних. Але цим твір і є цінним: у ньому концентрований позитивний егоїзм, який допомагає відстоювати свої цінності та бути щасливим, і концентроване пристосуванство, коли людина розмиває свою індивідуальність і бажання під впливом інших людей. Це було актуальним у ХХ столітті, актуально і сьогодні. Диктатури не змінили своїх методів. Вони так само і навіть більше використовують ЗМІ, телебачення, літературу, кінематограф, щоб маніпулювати масами, які цього не помічають. Натомість сліпо йдуть за поводирем. Індивідуалісти так само сидять за гратами, системи намагаються зламати їхній дух і продемонструвати іншим, що ніхто не в змозі встояти перед «владою». Якби авторка зобразила персонажів м'якше, ширше, багатогранніше – «Джерело» було б лише одним із сотень розважальних художніх творів. Йому судилося більше – допомагати інакше поглянути на власне життя та все те, що є для вас найдорожчим. Але допомагати лише тим, хто хоче побачити. Хто бачив і раніше, та не міг повністю усвідомити.

Для мене книга виявилась джерелом прописних істин у посередньому художньому виконанні. Проте цікавий зразок лібертаріанської думки. Оцінювати цей роман варто виключно в контексті. І цей контекст включає дві принципові деталі. По-перше, час, коли написано книгу – середина ХХ ст., період популярності лівих інтелектуалів, з чого випливає завдання протиставити їм ідеї особистої свободи. Що, власне, Ренд і робить, артикулюючи індивідуалізм, «здоровий егоїзм» на противагу підкоренню особистого «суспільному благу». По-друге, слід зважати на мету написання. А вона полягала у прагненні донести світоглядні ідеї авторки, відомі пізніше під назвою «філософії об’єктивізму», у художній формі. З огляду на те, що роман очевидна «агітка», його завдання – увиразнити ідеї, тож в художньому плані книга видалась мені досить посередньою: затягнута сюжетно, прямолінійно чорно-біла, картонні герої (типовий бунтар, типовий пристосуванець і т.д.). Зображує вона очевидно неправдоподібний конфлікт: протистояння реакційного світу і талановитого візіонера можна було б описати не впадаючи в штампи «прекраснодушний і ідеальний молодий талант Vs реакційні, меркантильні, аморальні всі». Така абсолютизація могла б мати місце як художній прийом, але у Ренд вона «ні туди, ні сюди»: до антиутопії не дотягує, біля реалізму геть і близько не стояло (є ледь відчутна паралель із Мартіном Іденом – герой проти пристосуванського світу, але для сприйняття створеної авторкою картинки «Америки двадцятих» як відображення реального стану речей треба мати дуже бурхливу фантазію, обтяжену радянським вихованням). Метафора? Ну, не на 750 сторінок же, це занадто. Загальна оцінка книги дуже залежить від пріоритетів та світоглядних преференцій читача. Я, наприклад, в принципі згодна з ідеями Ренд про відстоювання особистої свободи і пріоритетності для людини самореалізації, навіть якщо вона вимагає проламати рамки загальноприйнятих норм і канонів. Особливо у творчості. Проте якраз ця моя згода не дозволяє мені високо оцінити «Джерело». З моєї точки зору авторка ломиться у відкриті двері: ідеї про свободу творчості прекрасні, але вона з ними, по-перше перегинає, абсолютизуючи егоїзм і шеймлячи альтруїзм, а по-друге, я ж не в Білорусі, Ірані чи Північній Кореї це читаю (дуже вірогідно, ага), тож мені питання навряд чи аж таке актуальне сьогодні. Можливо, ця книга потрібна для тих, хто шукає аргументів на противагу вбитому колись на підкірку підкоренню «колективу», особливо в творчості. Це могло б пояснити популярність застарілого, як на мене, твору. Отже, підсумую: твір важливий і знаковий для розуміння розвитку суспільної думки другої половини ХХ ст., зокрема лібертаріанства. Варто читати, якщо ідеї особистої свободи і боротьби за право на власну позицію – важлива для вас тема. Відразу раджу налаштовуватись на досить прямолінійну і сюжетно, і стилістично, і ідейно оповідь.