Тепер, згадуючи, як колись боялася розпочинати читати Террі Пратчетта, можу лишень пореготати з цього. Але так дійсно було. Я наслухалася про специфічний стиль цього автора і довго відтягувала знайомство з "Дискосвітом", допоки одного разу не побачила в себе в бібліотеці " Батька вепра", схопила і не понесла додому. Ну а там почалося. Закінчивши читати одну книгу, мені відразу кортіло читати іншу. Пратчетт - це феномен світової літератури, а його книги - цукерки, де за яскравою, часом навіть смішною обгорткою приховано багато філософії, роздумів на тему людських відносин і суспільства в цілому. Від його книг смієшся до сліз, до його персонажів прив'язуєшся і переймаєшся, наче за кровних родичів. Поступово починаються з'являтись улюбленці, у мене це лорд Ветінарі, Альберт і його фірмове какао (оооо, це какао є повноцінним героєм книг, але куштувати його я не ризикну), ну, і звичайно, Смерть та його онука. В книзі "Душевна музика" декілька сюжетних ліній. Перша - про музикантів Імпа (згодом Паді ), гнома Толоза і троля Бескида (колись Вапняка) та їхню Музику, Що Качає. Друга - про Сюзен і її дідулю Смерть, звичайно, не обійдеться тут без чарівників, яких теж захопила музика і знайомих вартових з циклу "Варта". В книзі повно хорошого гумору, заправленого цікавим сюжетом і дивовижними персонажами, тому якщо ви досі не розпочали читати "Дискосвіт" раджу НЕГАЙНО це зробити. - Скільки тобі? - Шістнадцять. - Божечки, - Альберт завів очі. - І давно тобі шістнадцять? - Відколи стало не п'ятнадцять, ясно що. Ви геть дурний? - Йой-йой, як час біжить. - Може у вас є якісь мюслі? - спитала Сюзен. - Це ковбаса якась? - підозріливо уточнив Альберт. - Це пластівці з горіхами. - А з жиром? - Навряд. - То як його тоді смажити? - Їх не смажать. - І таке ти звеш сніданком?

«Душевна музика» - це третій роман з циклу «Смерть» та шістнадцята книжка серії «Дискосвіт». Що може трапитись, коли Смерть вирішить на деякий час змінити свою діяльність, а його місце посяде Сюзен, яка має власний моральний компас? Один її вчинок приводить до того, що у Анк-Морпорку з’являється достатньо душевний музичний гурт, мелодія якого надприродна у прямому сенсі цього слова. Поки герої шукають стежки пізнання себе, баланс у Всесвіті має бути збережений, тож на онучку Смерті чекає кропітка робота. Мені сподобалось, що книжка має на початку коротку передісторію, тож не залежно від того читали ви попередні книжки циклу чи ні, історія буде цілком зрозумілою. Однак, на мою думку, у цій книжці замало присутності ключового персонажу цього циклу - Смерті, бо читаючи складається враження, що це початок історії Сюзен як самостійного персонажу. У романі присутнє чимало алегорій на реальні музичні гурти та музикантів, а сама історія сповнена любов’ю до музики. Оскільки я люблю музику, але спокійно ставлюся до року, то від мене ця книжка заслужила оцінку «добре».

Передусім, "Душевна музика" - це дійсно дуже рідкісна книга. Причому через деталь, яка нині видаватиметься сміхотворною - тут тема "діти головних героїв" не тільки не псує циклу, але й очолює його, виливаючись врешті у цілком гармонійну історію, з закономірною кінцівкою. Сюзен Сто Гелітська, дочка Ізабелли та Морта, виховувалася у рамках жорсткої логіки - і досі пам'ятає, як їздила в гостину до дідуся, який мав велику білу конячку, й просила його на свій день народження зняти сорочку. Втім, коли в неї проявляються "Смертельні" здібності, повірити в них набагато важче, ніж гадалося, зокрема якщо врахувати, що про них взялися сповістити їй Смерть Щурів та Ворон-клептоман. Звісно, найхаризматичніший герой, її дідусь Смерть від цієї ситуації аж ніяк не відходить на другий план. Навпаки, від того, як саме він намагається зберегти гарні відносини з онукою, стає ще веселіше. Однак мушу зауважити, що одна фраза майже наприкінці "Музики" майже всі веселощі з цього приводу прогнала. Сюзен вештається будинком діда, бачить купу предметів, які йому не потрібні і які він все одно постягав для себе, і розуміє, що "Саме так Смерть і Жив". Якби я могла, я б виділила цю цитату жирним капсом. Такий акцент водночас на самотності й унікальності когось одним-єдиним реченням міг на моїй пам'яті зробити тільки Террі Пратчетт. Та й гляньмо правді в вічі: подеколи з усіх мешканців Дискосвіту саме той, кому належить відправляти "індивідуумів" до праотців, видається живішим, ніж будь-хто інший. Просто тому, що він примудряється міркувати про особливості спілкування між людьми, властивості забуття й про майбутнє світу водночас. А ще тому, що іноді він наївний, як дитина. Ти щойно посварився з онукою: і єдине, що тебе хвилює - чи справді вона вважає, що в тебе кістляві коліна? А ось коли йдеться про інших головних героїв цього роману, то, мабуть, любителі рок-н-ролу під час читання дуже потішаться. Стільки посилань на добре відомі в світі шоу-бізнесу імена ви в жодному казковому романі не знайдете. Селін Діон, Deep Purple, Scorpions... І це ще не всі. І хоча ті, хто грає цю саму музику, доволі колоритні й здібні персонажі - троль, гном та колишній друїд з краю Дощів, насправді це Музика грає ними. Наче й розумієш алегорію - улюблена справа не просто поглинає, а змушує вмирати заради себе, та все одно відмовляєшся відділяти персоніфікацію від реальності. Натомість хаос, спричинений серед консервативних верств Анк-Морпорку концертами чудернацької групи, вартує Оскара. Надто демонстрація того, як музика вплинула на чаклунів з Незримого університету. Єдині, кого загальна оказія не зачепила - жебраки, про яких варто було окрему книгу писати. А коли дістаєшся в тексті місця, де вони приймають до гурту Смерть, котрого, п'янючого, як чіп (Господи, пане письменнику, ви просто диво - за таку картину потрібно брати з читачів гроші!), викинули в річку Анк, взагалі ледь не верещиш зі сміху. От тільки я б трохи не погоджувалась із вибором обкладинки для роману, оскільки вона зображує, так би мовити, "кадр" майже з кінцівки твору, а тому, як на мене, не вповні пояснює, чому твір називається саме "Душевна музика". Звісно, якщо рок-н-ролл передусім асоціюється з бандою байкерів, то тоді вибір ілюстратора зрозумілий. Але нізащо не думайте, що разом з зображенням потрібно змінити фон палітурки. В жодному разі! Що ж до перекладу, то з точки зору тексту-оригіналу імена та інші власні назви перекладені добре. Точніше нема куди. Одначе деякі з них саме через такий дослівний переклад втратили половину милозвучності... Тим не менш, я страшенно рада, що твори Террі Пратчетта продовжують вливатися в україномовне суспільство, та ще й у такому яскравому оформленні.