Після «Мієчки» до «Драбини» є певне очікування такої ж емоційної глибини. І перші сторінки лише зміцнювали його: камерна атмосфера, герої, які через війну покинули Україну й виїхали в Іспанію, багатообіцяючий початок і відчуття, що попереду сильна історія про втрату, адаптацію та внутрішні зміни. Але цього не сталося. Головний герой майже не проходить внутрішньої трансформації, а найболючіше, що книга майже не дає голосу самим біженцям. Їхні страхи, провина, розгубленість, спроби знайти новий дім залишаються десь за кадром. Ми бачимо все лише очима Толіка, і тому історії інших персонажів так і не набувають справжньої глибини. У якийсь момент виникло відчуття, що роман надто боїться власної теми. Він торкається війни, еміграції, втрати дому, але не наважується зануритися в них по-справжньому. Через це фінал здається слабким. І, мабуть, саме тому після останньої сторінки залишилося не відчуття прожитої історії, а лише запитання: для чого взагалі була написана ця книга?

Неймовірна книга, в якій кожний впізнає щось своє— рекомендую

цікава книга про буденність, легко читається, тому раджу, якщо хочеться почитати щось нескладне під чашку чаю ввечері 😄