Книга, яка мене вразила і зачарувала. Не сюжетом, не мовою, ні. Життям. Поглянути на те, що відбувалось 100 років тому, очима очевидця - це незрівнянно. Побут, одяг, характери, стосунки гуцулів з точки зору емансипованої шотландки, яка курить табак і ховає револьвер під подушку - це неймовірна пригода. Хоча пригод у звичному розумінні тут не так і багато. Ніяких тобі стичок з ведмедями чи злодіями. Все тихо-мирно, але при цьому насичено подіями. Дрібні сварки з євреями, зустрічі з гуцульськими майстрами, подорож гірським хребтом на конях, спасіння пальця дівчини з прислуги, ночівля серед лісу. Авторка пише доволі смачно, без зарозумілості, приділяючи увагу деталям. Гуцульщина для неї незвіданий, але прекрасний світ. Якби у авторки був сучасний тревел-блог, я обов'язково б підписалась)

Давно мене так книга не приголомшувала. Начебто, ну чому тут можна дивуватись? Шотландська дівчина описує свою подорож землями Польщі (сучасна територія західної України). От і вся історія. Але для мене вся книга - то якась цілковита послідовність потрясінь. Потрясіння №1 - це сама подорож. А точніше - можливість подорожувати територією сучасної України в 1890 році. Потягом, бричкою, верхи. Тут навіть по селах була інфраструктура для мандрівників. А ще вартові та плата за в'їзд в місто! Це ж наче з фентезі :) Потрясіння №2 - це хвороби. Все те, що ми зараз вважаємо легко виліковним, тут описується так яскраво і так болюче. Вся ця антисанітарія та паразити, яку місцеві навіть не помічають, бо не знають, що буває інакше. Погляд на життя українців очима панянки із західної цивілізації. Опис побуту, звичаїв, розваг, і не так, як в книжках по культурі чи історії, а зсередини. Як наче ти сам поїхав в подорож на 130 років назад, і сам ото прибув потягом до Коломиї звідти бричкою до Микуличина. Пожив там місяць, подружився з місцевими, і рушив далі вже верхи, а потім ще й вгори пішки сходив. І ми підійшли до потрясіння №3 - це гори. Вони незмінні. Ті самі стежки, якими ми й досі ходимо в походи: Говерла, Піп Іван, Шпиці, Дземброня. Ті самі хрести на вершинах гір. Занурюєшся у власні спогади і трохи дивуєшся, що немає згадки про Білого Слона, а потім спалах-розуміння, що обсерваторію побудують лише років через 40, після описаних подій. А в наш час від неї вже залишились самі руїни. Та попри всю цікавість, книжка читалась важко, а через "Вступ", з усілякими історичними поясненнями, я взагалі ледве прошкрябалась. Далі - краще, але все ще жах, як повільно. Та це був саме той випадок, коли читаєш помалу, але постійно, бо жоден український письменник не писав про наше село, побут і життя в горах так, як це зробила дивна дівчина із далекої Шотландії. За що їй - щира дяка!

Унікальна історія, по-моєму. Розповідь 23-річної шотландки про її кінну подорож на Галичину. Коломия - Делятин - Микуличин - Космач - Жаб'є (сучасна Верховина) -Дземброня - Чорногора - Жаб'є - Косів. Мало того, що вона поїхала так далеко сама. То ще й вибрала дуже складний маршрут для підйому в гори. Селилась жити у простих селян. Вдягалась у бриджі, бо так було зручно - просто революція в жіночому одязі на той час. "Я ніколи раніше не дихала таким повітрям, як у Карпатах. Раніше я назвала б це "таким чистим, настільки відфільтрованим сонцем, з таким тонким сосновим ароматом", та нині я не підберу слів для опису", - пише вона про свої враження. Загалом книжка цікава тим, що вона про наші території (хоч тоді вони Україні і не належали). Це живі враження про те, як жили на тих землях поляки, русини і євреї 130 років тому. Скажімо, Мені Мюріел Дові пише, що і в дорогих готелях і в бідних домівках людей було повно бліх, з якими ніхто не міг нічого зробити. Місцевих дітей на вулицях вона зустрічала тільки сіро і блакитнооких, і товстеньких серед них не було жодного. А от як її пригощали в Микуличині: в одній мисці був свіжий кисляк, а в іншій каша. І треба було зачерпувати ложкою по черзі і їсти. Селяни, писала, постійно кашляли, сякались, плювались , і всі скаржились на хворе горло і легені. Дуже багато хто мав зоб (пухлина на щитовидці). Крім цікавих моментів, є і великі шматки, які провисають. Думаю, для людей, які не з України чи Польщі ці подорожні нотатки були б смертельно нудними. Після прочитання в мене залишилось тільки одне запитання: що з обладинкою? Видавництво явно не хоче, щоб книжку купив ще хтось крім мене.