Book Діди, трикутники, облизування літаків, кінець і початок світу

Real title: Діди, трикутники, облизування літаків, кінець і початок світу
Product code: 1201726

Book Діди, трикутники, облизування літаків, кінець і початок світу

Real title: Діди, трикутники, облизування літаків, кінець і початок світу
Product code: 1201726
Format
Book language
Publisher
Year of publication
About book

Народився я з гною. Батьки знайшли серед купи бадилля і недоїдків, политих гівном. Комахи лапками, вусиками вирізьбили тіло. Душа дісталася від забитої курки, голова якої опинилася у тій же купі. Від неї маю любов до природи і смак до хробаків. За 5 років батьки сказали, час рушати у світ. У ночвах пустили за річкою. Довго їв мух, розмовляв із рибами. Дивився на воду і небо. Річка привела у місто. Мешканці вирішили, я посланець богів, попросили керувати. Звели для мене жовтий палац і називали Сином Сонця. Я видав чимало корисних указів - про ходіння догори дригом (для постави та кровообігу, а також споглядання хмар і штовхання Землі у правильному напрямку), про банк слини і про з'їдання померлих. У 30 я відчув, що зробив усе що міг. Піддані спорудили космічну капсулу. І вирушив я до Сонця. Згори кидаю послання на Землю. Це одне з них.

Details
Publisher
Number of pages
288
Reviews
0
0
Любомир
19 December 2020 y.
Найкращий!!!
Маю за честь стверджувати, що Олег Гердій - мій друг. Один з багатьох знайомих божевільних олегів, яких я колекціоную. Кожен олег - це завжди тонка натура, завжди - прокрастинатор і ледащо, і завжди - повний вільнодум і трішечки геній, тож я не здивувався, що саме якийсь Олег Гердій виявився автором такого беззаперечного, безсмертного шедевру. Я поставив йому багато лайків "у захваті", а тоді він мені безплатно подарував цю книгу (самі так не пробуйте, у вас не вийде). Так ми і подружились. Взагалі, "Олег Гердій" несамовито нагадує і фонетично перегукується з "Олег Голосій" - пам'ятаєте такого художника київського пост-радянського авангарду? Він ще написав картину "Психоделічна Атака Блакитних Кроликів". Ні-ні, вона дійсно існує - погугліть. "Олег был человеком неспокойным и странным" - так про нього відгукуються сучасники. Так-от, той Олег тоді, здається, загинув від наркоти (?), а зараз уже зовсім інший олег - але геніальність та сама. Навіть звукоряд той самий. Щодо твору, "Діди, трикутники, облизування літаків, кінець і початок світу" - є найчистішим пост-модерном, найконцентрованішою його формою. Хоча сам постмодерн вже давно вмер, але такого його вираження ще не було - за всю його давно минулу, багатодесятилітню епоху. Таким чином, в лиці "Дідів, трикутників..." ми маємо феномен анклаву Пост-модерну у Метамодерні (чи Новій Щирості), причому анклав цей не географічний, а часовий. І сприймається він - у плані моди і цайтгайсту - цілком актуально, навіть свіжо. Як людина з його покоління, я Олега чудово розумію, і розумію, що він хотів цим сказати. Колись, двадцять і більше років тому, ми, школярами, страх як любили бавитись у найрізноманітніше божевілля. У нас була "Лабораторія Скажених Докторів", де ми змішували любі перші-ліпші просрочені мазі і уявляли себе шизанутими хіміками. А в 2000-2001 популярною була тема портретів - ми малювали їх один на одного, і старалися робити ці шаржі не чимкращими з художньої сторони, а чимбожевільнішими. Один з них, як нині пам'ятаю, називався "Психічний доктор". Ці малюночки, навмисне здеградовані і примітивні, були один в один подібні до тих, що ними проілюстрував Олег Гердій свою книжку. Ми всі, мілленіали - істоти максимально інфантильні, але і бунтарські водночас. Це, дещо дивне поєднання і підштовхувало нас самовиражатись у мистецькому, але якнайбільш концентрованому божевіллі. Нас нервував занадто "серйозний" світ, придуманий нашими попередниками. Ми хотіли побавитись - і то побавитись на тих територіях, на які ніхто ще не заходив до сьогоднішнього віку. "Зруйнувати всі межі" - як принцип, як ідеологія. "Психічність" і абсурд - як прапор, під яким ідуть нові романтики. Всередині ці "нові романтики" - люди насправді крайнє душевні і делікатно організовані, але ззовні - от таким от був їх протест. Втім, самореалізуватися більшості з нас (особливо в Україні) не дали. Нам так і не вдалося скинути з світу окови правильності і ханженства, хоча він уже все одно знаачно більш вільний, ніж був за нашого пост-радянського дитинства... Наші ідеї утопії та ідеальної держави, з розумінням яких ми буквально народились - так і не допустили до втілення: капіталоцентризм більшості коли-небудь існуючих влад творить нові і нові радянські союзи. Вже і довжелезна доба пост-модерну встигла скінчитися, вже й ми майже постаріли - а світ, вимріяний мілленіалами, багато в чому так і залишився незакритим гештальтом. І ось зараз, коли, здається, уже все скінчено - Олег витягає своє ідейне, вдаване божевілля як свій найбільший козир. Як останній, і найбільш радикальний релікт мілленіального світогляду. За сумісництвом, саме він є і однією з найцікавіших площин пост-модерну, яка досі так ніким і не була реалізована в мистецтві. Адже "стандартний" пост-модерн був малоприємним: епоха несмаку і цинізму. Але от квінтенсований, гіперболізований (аж до божевілля) пост-модерн - уже щось зовсім інше, і, як не парадоксально - чесніше, миліше. Насправді не дивно, що такий, найцікавіший його варіант реалізував саме мілленіал: якщо вдуматись, власне мілленіали і придумали новітню епоху, метамодерн - бо в пост-модерні вони лише жили і формувались, але він завжди був для них чужим, нерідним. Це частково й пояснює, чому "постмодерновий анклав" Гердія в еру метамодерну сприймається так свіжо - він просто робить природні для себе речі. А інша частина пояснення цього диво-феномену лежить в тому, що у facebook (котрий власне і є місцем побутування творчості Олега) просто не міг виникнути чисто-метамодерний продукт: фейсбук сам по собі є глибоко застарілим, пост-модерним, а жорстка, майже тоталітарна цензура цієї соцмережі з найрізноманітніших тем і приводів (нюдси, піратська музика, образливі слова, сексизм, расизм, cancel culture, огидні картинки etc.) фактично унеможливлює там навіть тихе існування метамодерного мистецтва, котре базується у великій частині на шок-контенті, багатозначності, мультиінтерпретаційності, на жарті, на мемі. Ось саме в таких умовах і появився Гердій - новий пророк нашого часу, якого ми - хочемо чи не хочемо, мусимо слухати. Тож навіть якщо казочки Гердія викликають у вас страх, гидь, шок; навіть якщо ви їх не збираєтесь читати своїм дітям - все одно придбайте цю книгу. Просто щоб хоча би побачити, як виглядає найновіше книжкове мистецтво, живий авангард наших днів.
Марина
17 July 2020 y.
Нехай живе абсурд!))))
Кілька років тому натрапила в Фейсбуці на допис Олега Гердія. Була приємно вражена побачити справжнісінький абсурд. В українській літературі, на жаль, є вкраплення абсурду, тому побачити абсурд у чистому вигляді було дуже великою радістю. І от минулого року дізналася, що вийшла книжка Олега Гердія. По назві було зразу зрозуміло, що вона саме така, на яку я й очікую. У книжці багато смертей і негативних історій, зрозуміло, що вони не обґрунтовані і навіть смішні. Але подекуди було моторошно читати такі твори. Коли головному героєві, наприклад, відпилюють ноги, або до оповідача приходить в гості труп, і він телефонує у державну службу й повідомляє, що хоче зробити труп своїм прийомним родичем, або під шкіру головному героєві залазять слимаки… Також часто автор вдається до абсурдної інтерпретації біблійних легенд, наприклад, Адам і Єва працюють у біологічній лабораторії, де змішали гени янгола, який з’їв яблуко, із генами черв’яка в цьому яблуці, Єва спарувалася з ним і народила чимало чортенят. Врешті Бог вигнав їх із раю і почистив їм пам'ять, тому вони й не знають, чому їх вигнали. Також автор часто вдається до абсурдування казкових персонажів. Наприклад, зображує Червону Шапочку злісною дівчиною, яка вбиває вовка, одягає на себе його шкуру, приходить у такому вигляді до бабусі, відрізає їй ноги, руки й язик, зашиває ще живу бабцю в шкурі вовка, кличе на допомогу мисливців, які вбивають бабусю, пригощає бабусятиною… Твори насправді дуже короткі – по одній-дві сторінки – та читати їх багато не можливо за раз, тому я розтягнула книжку на пару місяців. Але загалом дуже задоволена, що в українській літературі з’явилися, нарешті, абсурдні твори.