Це тексти… Які сповнені колориту. З щирими непідробними емоціями. Вивіреним стилем. Словесно гармонійні. Не хочу клішовано ділити літературу на «про чоловіків» та «про жінок», але буде помилкою не сказати, що від цієї збірки віє чоловічою силою та духом. Бо головні персонажі – чоловіки, які опиняються в тих чи тих ситуаціях. Автор не пише про те, чого не знає чи не бачив. Він майстерно передає на папері відгомін своїх буднів: не завжди яскравих, напружених, правдивих. Відчувається максимальна достовірність подій. Хоч і конкретні події в оповіданнях скоріше всього вигадані, але взяті вони з реального життя. Бачимо і тореадорів, які приборкують биків, історії кохання та відчаю, відбиток війни на людях ХХ сторіччя. Мені подобається, як Гемінґвей в коротку, лаконічну історію може вмістити стільки смислів. Нехай оповідання не виділяються сюжетами (сюжет тут радше другорядне), важлива думка й те, як вона подається читачу. А ще те, що ми можемо прочитати між рядків. Гем здобув левову частку слави та визнання завдяки короткій прозі. Більшість текстів збірки належать до раннього періоду творчості. Видно, що автор ще шукає себе. Проте кожна оповідка настільки життєва та приземлена, що в кожному реченні відчувається дух гемінґвеївської епохи. Я б радила читати «Чоловіки без жінок» якщо любите коротку прозу. Ну і, звісно ж, творчість Гемінґвея.

Я не дуже люблю жанр оповідання, але звернула увагу на це видання, оскільки точно знала, що у авторі не розчаруюсь. Так і сталося. Проза Гемінґвея виглядає буденною, вона не вражає розкішними епітетами, вигадливими порівняннями, та захоплюючими описами природи. Вона радше про людей, та про все, що все так близько нашому серцю. Вона про біль втрати, розчарування, розлуку, пристрасть до своєї справи, невдачу та успіх. Вона про те, що залишається несказанним. Ситуації описані в оповіданнях виглядають до болю реалістично і знайомо. Можливо саме тому Гемінґвей знаходить відгук у такому широкому колі читачів. Мої фаворити зі збірки це оповідання "Кішка на дощі", "В іншій країні" та "Канарка в подарунок." Об'єднує всі ці три твори те, що в них сказано дуже мало, а весь глибокий зміст ховається не на поверхні. Саме тому, кожного разу закінчуючи читати одне з оповідань, хотілось відкласти книгу на хвильку і обдумати прочитане. Читати Гемінгвея у такому виданні повна насолода — матова обкладинка оформлена у пастельних тонах, приємний на дотик папір, гарний шрифт — все це так пасує простому, але такому проникливому стилю Ернеста Гемінґвея.

Життя- це лише мить. Мить, коли серце матері починає калатати при вигляді сина,який повернувся з війни. Мить, коли востаннє чуєш чарівливий спів канарки, що сповіщає про неминуче розставання. Мить, коли відчуваєш доторки моря на власному тілі. Але настає час, коли все це розвіюється, залишаючи тільки морок. Позбавляючи сенсу жити далі. Адже, сліпі не курять, бо не бачать диму, хіба не так? Складно знайти хоча б одну книгу Гемінґвея , яка не носила звання визначної книги ХХ століття . 'Чоловіки без жінок 'безсумнівно є особливими, адже містять найперші оповідання письменника, який став відомим саме завдяки своїй короткій прозі. Донедавна, я двічі намагалась прочитати цю збірку. Всю одразу чи окремі оповідки, але мені не вдавалося. Новели здавались дивними і сумбурними,а читання нудним. Новим поштовхом до читання стало моє знайомство з повною біографією Гемінґвея. Читаючи її, я зрозуміла, наскільки 'Чоловіки без жінок ' є автобіографічними. Деякі твори є настільки відвертими ('Вояк удома','Дуже коротке оповідання'), що присутність Гема між рядками стає майже матеріальною. Тематика оповідань дуже різниться : від роздумів про смерть до смутку за втраченим минулим. Але в кожному з них відчуваються емоції та переживання письменника. Біль та радість, які він помістив у своїх героїв, образу, що поселилася в лаконічних реченнях, розбиті прагнення, які живуть в кожному з нас.