Читається дуже легко, не має моментів котрі хотілось би пропустити через тягучість, здається місцями що сюжет знайомий, після прочитання загуглив і зрозумів чому так здавалося

Я не розумію, чому всі так люблять цю книгу. Я читала збірку романів Філіпа Діка, і вони абсолютно всі набагато кращі за цей твір - раджу взяти її, від видавництва Жупанського. Збірка чудова. Не знаю, провина це автора чи перекладача, але репліки і взаємодії героїв куці, незакінчені, незрозумілі. Описаний сеттінг не складається в послідовну картину(хто буде на повному серйозі стверджувати, що людина має стадний інстинкт, а стадні тварини - ні, що людина унікальна в своїй емпатії?), і загалом події дуже непослідовні. Мотивація героїв незрозуміла, вони блискавично і без жодної причини змінюють свої рішення і думки. Складалося враження, що книга виходила в журналі главами, як це часто було того часу, бо герої іноді начисто забували, що було в минулій главі, або змінювались до невпізнаваності, проте ні, вона вийшла цілим текстом. Окремий поклін автору за те, як він пише про жіночих персонажів, це просто перли. Іноді в мене склададося враження, що взаємодіють тільки їхні частини тіл - високі груди, маленькі сідниці і зграбні фігури, а самі вони десь розчинилися пару сторінок тому. Типово, що жінки в сюжеті потрібні тільки для задоволення головного героя, але буквальна фраза типу "спочатку переспи з нею, а потім вбий" з білого неба змусила просто скривитись. І ні, це не виправдаєш духом часу, бо притомні жіночі персонажі з'явились ой як раніше за 1968 рік. На жаль, для мене цей твір був суцільним розчаруванням.

Цей роман — не просто джерело для культового кіно, а глибока притча про емпатію. У постапокаліптичному світі люди вимірюють людяність здатністю співпереживати. Андроїди ж — майже невідрізнені від людей, але позбавлені «справжнього» співчуття. Проте Дік не дає простих відповідей: іноді люди поводяться холодніше за машини. Текст сповнений тривожної тиші. Порожня Земля, радіоактивний пил, штучні тварини — усе це створює атмосферу духовного спустошення. Головний герой не герой у класичному сенсі, а радше втомлена людина, яка починає сумніватися у власному праві судити інших. Роман ставить питання, актуальне й сьогодні: що робить нас людьми? І чи достатньо лише біології? Це філософська фантастика найвищої проби — стримана, глибока, болісно актуальна.