Голодомор - одна з найстрашніших подій, яка трапилася з українським народом. Голод, який не був спричинений погодними умовами, неврожаєм чи не бажанням працювати. Енн Епплбом розпочинає свою книгу з революції 1917го року, і далі по хронології, показує подальші події, які вплинули на хід історії - сільські повстання, голод 20х років, НЕП, колективізація, розкуркулення… Вона чітко і доступно розкриває хронологію тих страшних подій і показує справжні мотиви комуністичної влади, і Сталіна. Коли в Україні панував голод, влада експортувала продовольство за кордон. Коли у селян вже нічого не лишилося, з них знімали останній одяг і забирали навіть те, що вже вважалося не їстівним. Під клеймом "куркуль", було знищено і відправлено на заслання, велику кількість українців. Більшість тих, кого виселили, вже більше ніколи не повернулися до своїх домівок. Також в цій книзі багато описів того, що ми зараз називаємо - інформаційна війна. Комуністична влада, вдало маніпулювала людьми, намагаючись поділити їх на класи і натравивши один проти одного. Це призводило до того, що сусід міг донести на сусіда бо вважав його ворогом, або, щоб отримати хоча б шматок хліба. Багато років, питання голодомору, замовчувалось. Влада мовчала з зрозумілих причин, а очевидці голоду, кому вдалось вижити, боялися говорити про це вголос. Але зараз у нас є привілей, маємо доступ до багатьох матеріалів і просто зобов’язані це все вивчати, і аналізувати «Вже половіє жито, В нього сторчма волосся: Адже до хліба дожити Небагатьом вдалося. Ночі, пекельні ночі! Він не засне до ранку… Потім приходить мати І промовляє з болем: - Сину, пора вставати. Сонце зійшло над полем. Нам не лежиться в могилі, Мертвим не до спочинку: Хто ж колосочки милі В полі догляне, синку?» Микола Руденко, «Хрест»

Для того, щоб якась річ, явище чи тема захопили тебе, не потрібно мати до цього безпосереднього відношення. Щоб полюбити музику, не обов’язково народитись у родині музиканта, щоб захоплюватись Моною Лізою, не обов’язково їхати до Лувру. Має бути певна дистанція відстороненості, яку, однак, не треба плутати з «об’єктивністю». Це парадоксальна відстороненість, в якій ти повністю занурений в тему, а тема – в тебе: так, що ти не можеш жити так, як до зустрічі з цією зануреністю. Однією з таких тем є Голодомор. Щоб досліджувати Голокост, не обов’язково бути євреєм чи мати єврейське коріння. Щоб досліджувати Голодомор, не обов’язково бути українцем, але, як слушно зауважив Джеймс Мейс, не можна вивчати Голодомор і хоча б частково не стати українцем. Книга Енн Епплбом добре ілюструє це положення. «Червоний голод» - це спроба погляду на Голодомор, в якому поєднується як академічна відстороненість західного дослідника, так і екзистенційна зануреність українця, для якого Голодомор – більше ніж історична подія. Серед переваг цієї книги хотілося б відзначити: Мову. Книга не переобтяжена термінологією, складними конструкціями. Історичні факти перемішуються з майже літературними біографічними розповідями, свідчення очевидців з архівними даними. Завдяки цьому перед нами цілісна, жива, доступна, однак не примітивна і не пафосна історія Голодомору. Широкий історичний контекст. Енн Епплбом розглядає проблему Голодомору на тлі українського визвольного руху, пов’язуючи «остаточне вирішення селянського питання» з подіями революції 1917-1921 років та могутнім антикомуністичним рухом 1919 та 1930 року. Це дозволяє вийти за межі міфу про те, що Голодомор був здійснений Сталіним виключно через ненависть до українців. Цей міф небезпечний тим, що унеможливлює глибше розуміння проблеми, перекладаючи відповідальність за цей злочин на плечі лише однієї людини. Це все одно, що звинувачувати в Голокості лише Гітлера та не бачити його ідейних та історичних підстав. Тема співучасті. Кожен масовий злочин, а особливо геноцид, ставить питання співучасті та виживання. Замість гнівного і часто фальшивого таврування катів ставиться раціональне, виважене питання: що робив ти, коли морили голодом свого сусіда і яким чином ти вижив? Це проблема, сформульована свого часу Сергієм Довлатовим: безумовно, Сталін злочинець і тиран, але ж хто тоді написав мільйони доносів? Специфіка українського Голодомору. Російська Федерація як правонаступниця СРСР не визнає Голодомор, цинічно використовуючи евфемізм «гуманітарна катастрофа» (офіційна заява російського МЗС у 2018 р.). Один із «аргументів» російської сторони – посилання на те, що голод був не тільки на території України. Епплбом демонструє в даній книзі, чим український Голодомор відрізнявся від загальносоюзного: режим «чорних дошок», який блокував допомогу колгоспам чи сільрадам, що не виконали («злісно саботували») план хлібозаготівель, застосовувався не лише до виробників зерна, а до всього сільського господарства; відповідно, вилученням у селян всього продовольства, а не тільки зерна; синхронною атакою на українізацію; блокуванням кордонів. Таким чином, мова про «голод всередині голоду», а, отже, російський «аргумент» аж ніяк не суперечить думці про те, що Голодомор був геноцидом. Проте цього висновку авторка якраз не робить. Парадокс книги Енн Епплбом в тому, що усі 15 розділів книги доводять, що Голодомор був класичним геноцидом, проте сама авторка сумнівається в такій дефініції. Так, Епплбом говорить, що, оскільки Голодомор не був спробою знищення усіх українців, то він не підпадає під визначення геноциду (с. 340). Проте абзацом вище цитується визначення геноциду, в якому останнім вважають дії, чинені з наміром знищити цілком чи частково (!), яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку. Міжнародна ж Конвенція про запобігання злочину геноциду від 1948 року окрім власне вбивства, відносить до геноциду інші дії: 1. Завдання серйозної тілесної або психічної шкоди членам групи. 2. Навмисне створення групі життєвих умов, розрахованих на її фізичне знищення в цілому або частково. 3. Застосування, спрямовані на попередження народжуваності в групі. 4. Примусове переміщення дітей однієї групи в іншу. Усі дані дії (перші дві свідомо, останні – швидше як неконтрольований наслідок) описані Енн Епплбом у книзі. Голодомор як механізм розлюднення, зведення людини до сукупності первинних інстинктивних реакцій ставив людину в екстремальний досвід виживання будь-якою ціною (перші дві дії геноциду), що, окрім всього іншого, негативно відбилося на низці демографічних параметрів суспільства – народжуваності, зростання дитячої смертності та безпритульності (третя та четверта дії). Отже, перед нами геноцид. Здавалося б, для чого чіплятись до слів? Як його не назви, перед нами трагедія. «Незалежно від визначення, це була жахлива війна уряду проти свого народу» (с. 345). Але тут і криється майже невидима (тому і дуже небезпечна) пастка: неназваність веде до байдужості, забуття чи заперечення. Звернусь до слів філософа Мераба Мамардашвілі: диявол грає нами, коли ми не мислимо точно. Чи не тому нинішнє українське суспільство торгує терміном «геноцид», називаючи ним підвищення тарифів на комунальні послуги, відтік робочої сили закордон? Саме так стирається його значення і Слово перетворюється на дешевий ярлик з передвиборчої агітації. Досі Україна бореться за міжнародне визнання Голодомору, який, як і Голокост, відбувався здебільшого з мовчазної згоди світової спільноти. Неіменована подія волає голосами жертв. Назвати речі своїми іменами – означає почути їх голос. Адже вбити можна двічі: вперше – звівши людську особу до рівня зомбі, керованого первісним інстинктом голоду та підмінивши шановану смерть масовими безіменними похованнями на пустирях, вдруге – заборонивши жертвам говорити. Назвати речі своїми іменами означає позбутись комплексу постгеноцидного суспільства (Джеймс Мейс), яке живе в перевернутій, збоченій реальності. В цій реальності геноцид це гуманітарна катастрофа, війна – громадянський конфлікт, а Україна – вигадка австрійського генштабу.