«Царівну» я відкрила для себе лише кілька років тому. До цього я чула, знала елементи цієї прекрасної історії, дивилась уривки з екранізації, але, напевно, я ще не доросла, не дозріла до такої неймовірно прекрасної, захопливої, унікальної історії! Ользі Кобилянській вдалося створити цілісного персонажа, Наталі – «Царівні» віриш, кожному її слову та думці. Вона постає перед нами як прекрасна юна жінка, талановита, любляча, добра, милосердна, яка у своєму житті бачила, на жаль, і заздрісне ставлення до себе, і злість, і кпини на свою адресу. Але Царівна, із її чистим серцем та великою душею ще буде щасливою. І ця книга не втрачає своєї актуальності протягом століть, що дивує і радує!

Царівна виявилась доволі сучасною книгою, яка піднімає питання так називаємого "жіночого щастя", саморозвитку, фемінізму. Повість (це ж повість?) складається з двох частин: щоденника Наталі та як би розповіді зі сторони, але іноді в другій частині знову з'являється пряма мова героїні. Висока, стройна, білошкіра, з копною рижого волосся, з великими очима - героїня на сьогодні вважалась би еталоном красоти, як на мою думку. Наталя весь свій вільний час роздумує над місцем жінки в суспільстві, чому дівчатам не можна бажати і мати того, що мають чоловіки, в саме: жити самостійно, ходити та подорожувати без компанії, працювати там, де тобі хочеться. Чому єдина ціль жінки - вийти заміж та народити і виховати дітей, щоб потім знову видати їх заміж? Хоч Наталя все це обдумує, а потім навіть і втілює все ж на фоні чоловіків - Орядина та Марка. Чоловіки на фоні Наталі виявилися або слабкими, або не так гарно виписаними. Хоч сюжет всеж закінчується "жіночим ґеппі-ендом", все одно думаю, що Царівну можна вважати першою феміністичною прозою України.