Я маю особливу ніжність до Елени Ферранте, і хай мене пробачать борці з шаблонами, вважаю її дуже жіночною авторкою. Як деякі кінокритики вважають, що Софія Коппола знімає про жінок і для жінок, так і Елена Ферранте пише у свій особливий спосіб. Її жінки різні. Ніколи не прості — і цим цікаві. “Брехливе життя дорослих” — це категорія young adult, але читати дорослою цю книгу навіть цікавіше. Тому що це погляд на світ “правильних дорослих” очима дівчинки-підлітка. А ми ж пам’ятаємо як це — бути підлітком? Особливо, коли в сім’ї є сімейні таємниці, які молодшим не розказують. Джованна — дитина з інтелігентної родини, яка мешкає в Неаполі. Вона любить і поважає батьків, які є для неї абсолютними авторитетами… до певного часу. В якийсь момент дівчина все краще розуміє, що її батько не такий ідеальний, як їй здавалося. Він походить з бідної частини Неаполю (повної протилежності їх району), його сім’я зовсім не така начитана та ерудована. Здавалося б — і що такого? Та Джованні кортить більше дізнатися про минуле батька, всіх її родичів по батьковій лінії. Вона починає спілкуватися зі своєю тіткою, сестрою тата, Вітторією. І виявляється, що не існує ніякої єдиної правди, красивої картинки. Крок за кроком, спілкуючись із тіткою, Джованна бачить підводні камені в її сім’ї. Стосунки її батьків тріщать по швах. І в той момент, коли її сім’я руйнується, це ніби дає дозвіл Джованні перестати бути хорошою дівчинкою. Це початок її сепарації, її бунту, краху всіх її авторитетів. Вона все піддає сумніву, губить себе стару, щоб трансформуватися і прийти до нової версії себе. Через помилки, біль і розуміння складності цього світу. Для мене “Брехливе життя дорослих” — це прощання з дитинством. На прикладі головної героїні ми бачимо, як розбиваються її рожеві окуляри. Ще вчора вона — слухняна дівчинка, батькова гордість. А сьогодні її тато йде з сімʼї і перестає мати хоч якусь вагу в очах доньки. То кого ж поважати? На кого рівнятись? Я часто зупинялася, коли читала цю книгу, бо порівнювала себе з головною героїнею. Я дуже добре пам’ятаю себе дитиною, і особливо — підлітком. Пам’ятаю, як дивувалися батьки на мою поведінку у 16 і закатували очі зі словами “була така хороша дівчинка!” Скільки б вам не було років, в цій книжці ви будете на стороні підлітка. Бо всі ми всередині трохи підлітки. А ще я люблю цю книгу за неаполітанських темперамент (врешті, як всі книги Ферранте). Сподіваюсь, ви через сторінки зможете відчути вайб італійського Півдня.