З творчістю Ганни Улюри мені вдалось познайомитись ще в університетські роки. Не можу сказати, що я зачитувалась її науковими працями, скоріше – ознайомлювалась, але вибору не було. Хоча зараз розумію, що для загального розвитку й поглиблення інформації про літературу можна й підчитувати наукові роботи авторки. Наразі читати наукову літературу в мене (м’яко кажучи) бажання немає. А за есеї цікаво взятись. Під обкладинкою цієї книги ховається декілька десяток есе. Число навдивовижу не маленьке, однак кожен текст займає всього декілька сторінок. Важливий не розмір та об’єм, а наповнення. В Улюри з цим точно проблем немає. Кожне есе наповнене сенсами (не одним!), відсилками, підтекстами, метафорами. Кожен читач сам віднайде те, за чим прийшов. Про самі есе. Їхня кількість свідчить й про тематичне різноманіття. Як казала сама авторка на презентації, що якісь історії вона підслухала, якісь взяті з її життя або друзів. Імена не називаються. І це нормально. Бо теми бувають різними: від буденного до проблемного й провокаційного. Читати Улюру складно. Не треба гнатись за кількістю прочитаного. Краще розтягувати книгу якнайдовше. Особисто я читала по декілька есе за день, найчастіше вранці (робила розминку для свого мозку). Окремі тексти розбирала на цитати, довго над ними роздумувала. Фіксувала щось для себе. Об’єктивно розумію, що книга не для всіх. Якщо любите помізкувати добряче, відкопувати в тексті якісь перлини з самісінького дна, то ця збірка може вам сподобатись.