Я не пам'ятаю, коли ще у свої дванадцять так сильно сміялася, як не в той період, як ми за шкільною програмою перечитували "Блакитну дитину" Анатолія Дімарова. Хоча всім відома "аксіома", що вивчення творів у школі аж ніяк не сприяє захопленню ними, з цією книгою в мене все вийшло з точністю до навпаки: вона сподобалася мені настільки, що я ще мінімум два тижні не могла взятися за щось інше. Тільки ходила й хихотіла собі під ніс, одразу за тим швидко втомлюючись пояснювати, що постійно згадую окремі сторінки з цієї повісті. І навіть зараз, коли школа вже давно за плечима, перечитувати її - саме задоволення. Книжечка коротенька, малюнків нема, але вони й не потрібні. Автор вимальовує такі картини за допомогою гумору, тла в особі звичайного українського села та діалогів, щедро приправлених евфемізмами, "запозиченими" з уже добре відомих нам класичних творів світової літератури, що навіть уява за ними не одразу встигатиме. На відміну від Всеволода Нестайка, Анатолій Дімаров зображує саме стосунки головного героя зі знайомими, але при цьому не покидає меж села. Витівки ж, якими тішить автор, на мою думку, не те, що не поступаються Яві й Павлуші, а навіть - не побоюся цих слів! - багато в чому їх і перевершують. Та головне, головне! - оповідь ведеться від особи дорослого чоловіка, якого дружина й мати щойно ставили за приклад його власному синові, у той час як всі троє чудово знають, що "блакитною дитиною" голова родини аж ніяк не був. Гарний початок, еге ж? Безперечно, "Блакитну дитину" я раджу читати, кожен знайде в цій книзі або щось повчальне для себе, або навчиться вмінню цінувати ті прості речі, які ми бачимо щодня, чи, нарешті, просто щиро посміятися та надовго зберегти піднесений настрій.

У даній книзі автор розповідає про своє дитинство із неймовірною щирістю. Розповідь захоплює з перших сторінок.Читається легко. Місцями просто неможливо не усміхнутися, адже його дитячі історії наповнені позитивом, а місцями почуваєш біль у душі. Блакитна дитина – образ ідеальної слухняної дитини, якого приводять у приклад сину оповідача. Але головний герой пригадує, що сам колись був далеко не ідеальним хлопцем, в якого була велика кількість пригод. Спочатку хлопець згадує як поліз у чужий садок,де жив страшний "чоловік".І все це заради дитячого кохання... Далі розповідається як вони сміялися з вчителя, що заікався. Як хлопчик потайки від мами вночі при каганці читав книжки. Як йому після того ввижалася всіляка нечисть(цей момент мені якраз і не дуже сподобався). Як бажали отримати хоч трохи уваги від улюбленої вчительки. Про різні побрехеньки дядька Миколи і дядька Володимира,про те як він зіпсував новий костюм на який йому мама довго збирала кошти і багато інших цікавих пригод... На мою думку це найкраща книга автора. Мені вона дуже сподобалась! Це незабутній твір, який залишить відбиток в душі на все життя як спогади про дитинство...