Для того, щоб зацікавитися книжкою Марисі Нікітюк і купити, мені було достатньо лише дізнатися, що там коротка проза. Я її страшенно люблю, а, на жаль, видавці вважають видання таких книг не рентабельним чи безперспективним. Та від купівлі до прочитання минуло цілих чотири роки. Я активний читець, та все не могла взятися за прочитання цієї книжки. Навіть зараз, уже почавши читати книжку, усе норовила закинути її чимдалі. По-перше, я так і не зрозуміла, чому авторка так зловживає темами сексуального характеру. В останньому творі її збочена сексуальність узагалі сягнула апогею: там ґвалтували, займалися сексом, займалися сексом на очах у дитини… те ж саме стосується і жорстокості. Не зрозуміло, навіщо зображувати в подробицях, як убивають дитину, як відрізають їй вухо, як вона стікає кров’ю. так само в одному оповіданні жінка прокидається незрозуміло де і з ким, незнайомець їй перележав руку, то вона її зламує і викидає. Я доволі великий прихильник абсурду і могла прийняти цей сюжетний хід, однак він ніяк не пояснений і більше схожий на маячню. Мені все ж цікаво, як склалася доля цієї горе-героїні, однак авторка перескакує на оповідь про якихось фізиків-гомосексуалістів, які ніяким чином не пов’язані з описаними персонажами, і завершує оповідання розповіддю про них. В іншому оповіданні розповідається про жорстоких міліціонерів, які випадково потрапили в одне село, покрите таємницями. З часом виявилося, що свято врожаю, яке у селі святкують, – це криваве дійство, і врешті один із міліціонерів на ньому ж і загинув. Однак вразило, що у творі зображені діти у шкірах вовченят, яка, як виявилося, повністю приросла до них. Описи, як їх убивають… Ну не знаю, навіть що таке писати, для чого така література? У творі загалом забагато згадуються наркотики, і у мене виникло стійке враження, що авторка й сама щось вживала, коли писала цю збірку творів.