Випадкове знайомство із творчістю Любомира Стринаглюка не залишило мене байдужою і я вирішила докладніше ознайомитися з поезіями цього автора. Одразу хочу зазначити, що збірка мене підкорила не тільки змістом, але і назвою та зовнішнім виглядом — не пам'ятаю, коли до цього востаннє тримала у руках книжку, обкладинка якої настільки добре відображала би її зміст. Майстерність та високий рівень образного мислення автора не викликають сумнівів — навіть за найкоротшим твором, у якому усього 4 слова, постає цілий світ, сповнений тривожних відчуттів, кольорів та здогадок. Я б назвала вірші не просто образними, а трансцендентними — навіть не розуміючи до кінця зміст прочитаних слів, ці рядки залишаються із читачем, аби потім прорости і постати новими образами та словами, видивами, про які автор не згадував своїм словом, але які, безумовно, існують десь поміж рядків. В віршах Стринаглюка переплітаються голоси природи, тема смерті та загробного життя, біблійні образи і війна, що водночас викликає страх, тривогу, тугу, але також і переживання чогось рідного, сакрального, вічного, прекрасного і справжнього. Після цих поезій наче віднаходиш прозріння і дивишся на звичні речі глибше, знаходиш за ними вже свої видива.