Це була дивна книжка. Але якою може бути книжка про лікарню для "вражених божевіллям" у Стокгольмі... Оповідачкою тут є донька одного з пацієнтів, Єкка, яка чи не щодня навідує свого батька Їма у Бекомберзі, територія та й "населення" якої нагадували містечко. Проте розповідь нелінійна - Єкка стрибає то у спогади з дитинства, то у теперішність, коли у неї вже є син, а саму лікарню вже ліквідовано. Очевидно, що персонажі специфічні: самотні, відсторонені, заглиблені в себе - і так з покоління в покоління. Цікаво, що авторка, Сара Стрідсберґ, написала цей твір на основі власних дитячих спогадів про відвідування згаданої лікарні. А ще тут то там, то сям згадується Чорнобиль: "Він захворів, бо насунула хмара з Чорнобиля", "Як думаєш, після Чорнобиля буде літо?"... І не тільки Чорнобиль, а й Одесу та інші похмурі місця. Взялась за прочитання цієї книжки виключно заради перекладачки Софії Волковецької, лекцію якої недавно слухала. Переклад - чудовий, правда, подекуди були недопрацювання редактора. Проте тема не з тих, яку радитимеш комусь до прочитання, бо до цього треба бути готовим. Хоча читати варто було б передусім тому, що СараСтрідсберґ, як виявляється, досить помітна фігура у літературній тусовці Швеції. Не Бакманом ж єдиним.

Чесно кажучи, починала читати книгу для того, аби розбавити нудну професійну літературу (на той момент, про висвітлення військових конфліктів у ЗМІ) чимось образним та позитивним. Єдине, що мені вдалось - загрузнути у песимізмі холодної осені ще більше, ніж було до цього. Якщо ви не любитель тривожних, глибоких філософських роздумів, не раджу вам взагалі починати читати цю книгу. Артхаусний простір цієї історії настільки спокійний, що усі неприємні факти (а тут їх немало) не сприймаються читачем так критично, як у історіях Жадана чи Дашвар, приміром. Як щось абсолютно нормальне, сприймаєш бажання померти, прив‘язаність Єккі до лікарні та усього її персоналу і всіх пацієнтів. Не дивуєшся навіть відстороненості у родинних зв‘язках, бо чи дозволила би комусь з нас зараз мама щодня пропускати заняття в школі, відвідуючи Бекомберґу?? Чи поїхала б на інший край світу, залишивши дитину саму (бо психічно хворий батько не рахується опікуном). Але читач не критикує Лене, бо на такі розповіді й події взагалі не знаєш як реагувати. Після цієї книги я часто задумуюсь про приреченість, яка існує десь глибоко в нашій свідомості. Приреченість бути схожими на своїх батьків, приреченість залежати від їх дій у ранньому віці, приреченість повторювати їх доленосні вчинки і помилятись там саме, де доводилось помилятися їм. Це, мабуть, найдивніша історія, яку мені коли-небудь довелось прочитати. Вона викликала стільки роздумів, скільки нерозуміння, що знадобилось декілька днів, перш ніж я змогла взяти до рук наступну книгу. Раджу не читати описів чи рецензій на різноманітних сайтах, якщо ви ще не почали читати. Не заглиблюйтесь у подробиці й переказування сюжету. Насолодіться сповна розгадуванням цієї історії, пориньте у повне нерозуміння і віддайтесь йому. Нехай Єккі Дарлінґ проведе вас стежками свого життя - незвичайного, неординарного, не схожого на життя «нормальних» людей.