Книжка жорстка. Розповідь звичайна, без якогось там надриву, але за простими словами бачиш справжній біль або тугу, справжні побоювання і мрії. І то не лише в індивідуальному вимірі "батько-син", а й в непростих міжетнічних взаєминах балканських народів. Після таких книжок, як "Батько" Єрґовича, "Емма мовчить" Ш чи ще жорсткішої "Міністерство граничного щастя" Рой, картина світу стає ширшою і розумієш, що не лише в українців, як ми любимо повторювати, непроста доля. Багато народів теж живуть із добрячою такою в'язкою трагедій, непорозумінь чи комплексів. Хоча в книжці і є трохи прямих роздумів, та все ж більше це сюжетні спогади конкретних ситуацій, емоційно пропрацьованих автором. І дещо відгукується, а багато чого просто цікаво дізнатися. Автор не жаліє деталей, які занурять вас у другу половину ХХ ст., але це лише насичене тло, основна лінія - так би мовити, психологічно-соціальна.

Моє знайомство з хорватською літературою почалося саме з цієї книги. Взагалі, є щось у Балканах особливого... Іноді це важко навіть передати словами, але відчуття, особливо літературні, причудливо-інтригуючі завжди)) Єргович по-новому відкриває одвічну проблему батьків та дітей. Залишений в дитинстві власним батьком, головний герой має пройти важкий шлях - від глибокої дитячої образи до усвідомлення неминучості такого розкладу подій і остаточного прощення... І цей шлях починається в день смерті його батька. Тепер, коли його не стало, наш герой знову прокручує колишні спогади, відтворює події минулого. І це минуле не лише його батька, але і цілої країни. Тисячі батьків, тисячі різних життєвих шляхів... Автор підкупає широким роздоллям деталей. Кожна детальна приєднується до іншої, відкриваючи перед нашими очима всю конструкцію. Балканські війни, розпад Югославії, серби-шовіністи, четники... І прості люди, вчителі, лікарі, як от батько головного героя. Події історії карнавалом проносяться через долі цих людей. І на кінець вибір стає очевидним - батько був хорошою людиною попри все! Приємного читання!)

Так уже склалося, що до балканської літератури відчуваю якийсь особливий пієтет... Здавалося б, і географічне розташування, і культурні традиції та, врешті, історичні перипетії -- ніщо нас не поєднує. Видимо. Однак читаєш прозу, котра має історичні відсилки -- і все так і відгукується у серці, неначе твоє, рідне, пережите предками і передане нам, нащадкам, з молоком матерів... Творчість Мілєнка Єрґовича -- це теж особлива читацька любов. Вона розпочалася із роману ,,Іншалла, Мадонно, іншалла" (,,Видавництво Старого Лева" та зміцніла завдяки цій невеликій книжці з промовистою назвою ,,Батько" (,,Книги-21"). Якщо вам видасться, що під палітуркою з таким заголовком читача чекає твір з автобіографічними моментами, абсолютно не помилитесь. У цьому романі боснійський і хорватський письменник справді привідкриває завісу таємничості своїх стосунків з батьком, лікарем за професією, з котрим склалися, як уже можна здогадатися непрості стосунки. І усе описане -- крізь призму історичних подій на неспокійних Балканах, коли ще існувала така держава як Югославія. Розпочинається твір зі слів ,,Помер мені батько". І, знаєте, вже з цього першого речення відчувається щирість, якась невимовна магія тексту, медитативність та магнетизм, в чому, окрім таланту автора, немала заслуга й перекладача на українську мову -- Андрія Любки. Це історія про сина, який не любив свого батька, а той -- сина. Це історія про лікаря, котрий шукав у роботі забуття, відгороджуючись від своєї сім'ї. Парадоксально: ті пацієнти, на стражі здоров'я яких він стояв десятиліттями, згодом вбачатимуть у ньому та його співвітчизниках запеклих ворогів, не жаліючи смертоносних снарядів...