На обкладинці книги намальовано жабу, як пам'ять про героїв, яких примусово відправляли - кого на війну, кого на іншу державну службу, навіть вчительку не оминули накази в ті давні часи радянської влади, і вчителька навіть до кінця не розуміла, для чого їй ті накази виконувати, чи це підходить її власному світогляду, але за їх виконання, за теорією біхевіоризму, обіцяли грамоти, а за невиконання - догана. Коли дивишся на малюнок, спочатку бачиш квітку, а вже потім жабу, яка під нею причаїлась. Це ніби щире прагнення зробити все як краще, реалізувати себе - але хоч праця вчительки Марії Василівни і схожа на ідеальну самореалізацію, все таки відчувається, що вона не до кінця чесна із собою, хоча намагається все робити раціонально. Мені здалося, що твір сповнений критики, настільки, що критика майже душить... не дає дихати. З іншого боку, нагадування для всіх, що іноді вчителькам, які займаються вихованням чужих дітей, немає кому допомогти виховувати власних, бо на них не вистачає часу і сил. Твір здається важким, бо та ж сама критика ставить багато запитань, а відповіді кожен має шукати самостійно. Протягом твору відбувається протистояння критики, як аспекту людського життя, та науки, як іншого аспекту людського буття. Чи якийсь із цих аспектів може бути зайвим?

Завжди ставлюся до сучукрліту з пересторогою -- часто це виявляється саме сучліт, а не сучасна література. Про Мирослава Лаюка я чула, проте раніше нічого не читала. І от, до рук мені потрапила книга з дивною назвою "Баборня", на яку були дуже суперечливі відгуки -- хтось зневажливо пхикав, хтось захоплювався. Я все ж буду у першій когорті -- мені "Баборня" читалася важко, в"язко, неприємно, і дякувати ктулху, коли нарешті закінчилася. Отож, починається все у забутому богами карпатському селі (дуже схожому на одне з сіл поблизу Ворохти), у забутих богами 70-х, коли сюди приїжджає "молода і перспективна" Марія, нова вчителька біології. За сумісництвом тепер ще й керівниця атеїстичного гуртка. Марія сповнена кар"єрних мрій, цілеспрямована, повна життя -- а її чоловік-полковник вічно десь на завданнях, таємничих і незрозумілих. Звісно, Марія не буде просто так сидіти вдома... У наш час Марія все ще вчителька біології, хоч і не в тому ж селі (звідки вона поїхала через півроку), але в тому ж райцентрі. Марія перебирає спогади свого життя, і от раптом знаходить таємне відділення у шафі з таємницями чоловіка... "Баборня" -- це як розтин жаби на уроках біології (можливо, саме тому вона і на обкладинці) -- комусь приносить дивне задоволення розглядати нутрощі, когось нудить. Мені не сподобалося копирсатися в нутрощах старої і дещо маразматичної радянської вчительки (яких повно в усіх старих школах), і дещо позитивний фінал не дав мені надії на краще. Але це був цікавий досвід.

Сатира у цій книжці зашкалює. Головна героїня - Марія Василівна. А маріявасилівна - це доля. Та, яка отримала це наймення, не може не стати вчителькою, - пише Лаюк. З одного боку образ дуже карикатурний, але з іншого - ми розуміємо, що багато стереотипів щодо вчительок не зі стелі взяті, тож Марія Василівна виглядає дуже натурально. Вона не нікчемна, вона насправді дуже сильна. Щоправда, любові до людей, а тим паче до дітей, їй конче не вистачає. Це не бездоганна вчителька-ідеал, яку звикла зображувати радянська пропаганда, - вона зраджує чоловікові, засліплена пристрастю, дріб'язково мститься учневі за невдалий жарт. В результаті маємо трагікомічний образ, її шкода, бо вона навіть не розуміє своєї зубожілості. За стилем твір цікавий, є вдалі дотепи, яскраві деталі, доволі правдоподібне занурення в історію, атмосферно описані локації. Звичайно, як на сучасні твори, можливо трохи в'язка побудова речень, утім це цілком лягає в концепцію. Але книжка залишає по собі важкий осад на душі, катарсису не сталося.