Вітання, дороге наше, мужнє Якабу, з Києва. Ця рецензія буде не просто собі рецензія, а така собі, хвалебно-критична. І не лише про чудову книгу Нікласа Натт-о-Даґа. Часи зараз такі, диверсифікуємось. По-перше, дякую, що ви працюєте попри все. Це вселяє віру. Книги темряву в головах добре розсіюють, як відомо вже тисячі років, із клинопису й петрогліфів починаючи. Окрема величезна подяка перекладачеві Володимиру Криницькому, його ім’я у вихідних даних – автоматичний знак якості того, що всередині. Нехай щастить йому в усьому! Друге, про Фабулу й видавничу групу: шановні колеги, дякую як читач за вашу працю, але добирайте краще перекладачів, бо 1793, 1794 – це шедевральні переспіви творів майстерного автора, п'ять із п'яти, а от, скажімо, «Майстер реліквій» – то люта профанація: книгу класного романіста, знавця своєї справи, безнадійно зіпсовано бездарним (даруйте, нічого особистого, взагалі стараюсь уникати зайвої критики, багато на що заплющую очі зазвичай, але не на «соромИцьке кепкування» (сороміцьке або соромітне – орфографічний словник, Карл, рівень грамотного десятикласника!) і не на «МазилА» (тут «мазилО» мало того що написане з елементарною орфографічною помилкою, у якої тим, хто в темі, добре відомо, звідки ноги ростуть, так ще й вжите в некоректному значенні. «Мазило» означає «віхоть для дьогтю», «мазь, мастило, масло», а не поганого художника й навіть не кепського снайпера. Там мав би бути архаїчний «мазало» або більш сучасний «мазій», ну «партач» у крайньому разі, щоб було на розмовний лад). І таких «мазил» я вам насиплю повну торбу, якщо завгодно: це на одній лише стор. 163, передостанній рядок першого й середина останнього абзацу. Але дякую, дуже дякую харківському видавництву за роботу. Тримайтеся, друзі! Третє, воно ж таки перше. Якабу... Багато як у цьому слові для вуха українського зійшлось) – даруйте за кепський віршик і незумисний перекладацький плагіат. Данке шьон, як кажуть у нас на лівобережжі, за те, що знайшли для мене й мого приятеля «Темну матерію» герра Флоріана Вернера. Я вже й не сподівався. До речі, непоганий переклад у пані Анетти. Дякую всім! Разом переможемо. Пишімо, замовляймо, читаймо! Так світло знань морок невігластва переможе. Тримаймося, брати і сестри. І наостанок, Якабу, заради всього святого, виставте автоматично українську мову за замовчанням на сайті, щоб не доводилося клацати щоразу з самі-знаєте-якої, нічого проти неї, до речі, не маю, та все ж. Буде ще раз вам за що подякувати.

Роман «1794», як і «1793», складається з чотирьох розділів. Чотири частини, які просякнуті безвихіддю, болем, горем, холодом та голодом. З перших стрічок читач знайомиться з історією юного Еріка Тре-Русура. Історією, яка стала початком страшних подій. Ерік – молодший син, який нагадує батькові про втрату, яку йому довелося пережити. Син, який заважає та ще й надумав одружитися із селянською дічиною. Сім’я багата, тому його вирішують відправити, подалі від дому, на острів Бартелемі. Це було помилкою. Та хто ж знав… У наступних розділах історія закручується навколо вже відомого нам Карделя. Та Вінґе. У розповіді з’являється новий персонаж – Еміль Вінґе. Це молодший брат Сесіла, який страшенно схожий на брата. Та все ж таки – інший. Разом ці чоловіки потрапляють у вир подій і мають з’ясувати, що сталося у сімейному маєтку Тре-Русурів. Хто читав «1793» має пам’ятати Анну Стіну. Її історію розповідає третій розділ, який вивернув мені душу. З кожним розділом стає все важче читати, бо емоції переповнюють, мабуть, так автор і задумав. Це роман, який чіпляє за живе, заставляє хвилюватися та відчувати безсилля, занурює у хаос та насилля. Автор дуже реалістично передає атмосферу XVIII століття. Здається, що гірше героям роману вже не буде, але Ніклас Нат-о-Даґ майстерно їх мучить, створюючи все нових і нових чудовиськ.