Репортажі Катажини – надзвичайно майстерні і живі. Вони охоплюють події від Помаранчевої революції до початку війни на Донбасі в 2014 р. Це глибинні портрети несправедливості, корупції та інших українських демонів через конкретні історії: невинних людей, які опиняються в тюрмах, свідчення у яких вибивають тортурами; протести у Врадіївці; вбивство Оксани Макар; життя українських повій; хроніки Революції Гідності та «небажаних героїв» – перших загиблих на Донбасі. Настрій книги доволі депресивний: читаючи тексти, відчувала пригнічення, приголомшення, подеколи спустошення. Герої живуть та працюють у похмурих містах і місцях, оповитих пітьмою, безнадійністю, несправедливістю, відчаєм: хтось змирився з обставинами, хтось намагається шукати істину чи примарну справедливість, покладаючись насамперед на екстрасенсів, а не на правоохоронців, хтось бореться зі своїм драконом, але на місці обрубаної голови виростає нова… Попри це, в історіях проглядається світло (навіть якщо воно розміром із полум’я свічки) і гумор: авторка іронізує та жартує там, де здавалося б це зробити неможливо – і робить це дуже доречно і майстерно. Книга сповнена метафорами, влучними деталями, кінематографічними описами, символізмом. Чого лише варті черевики Богдана Хмельницького (не хочу спойлерити, але ця майстерно закільцьована деталь примагнітила мене до тексту), іржавий крейсер «Україна», а імена котів у репортажі «Юлія з країни Оз» говорять більше про героїв, ніж вони самі можуть розказати про себе. Часом історії вражають парадоксальністю, як-от свідчення «Робін Гуда» – розчарованого в Помаранчевій революції політтехнолога, який розкриває таємниці «чорних» технологій політичних штабів, з якими співпрацює. За гроші, зароблені під час виборчих кампаній, він проводить семінари з медіаграмотності для молоді і запевняє, що першим вийде на барикади, якщо в країні визріє новий Майдан (монолог записано до початку Революції Гідності). Відчувається емпатія до героїв, глибина пошуків, адже авторка мала на меті зрозуміти причини подій в Криму, Одесі та на Донбасі у 2014-му. Тексти – вправні, цікаві, виразні. Раджу прочитати цю книгу всім, хто хоче зрозуміти особливості наративної журналістики і збагнути природу проблемного репортажу, але краще не читати її у чутливих станах.

Коли побачила обкладинку - скажу чесно: вона мене не привабила. Але не вірте очам - книга хороша і цікава. Нон-фікшн про те, як творилася частина української історії. У книзі описані різні події, які траплялися в останні 15-20 років - судові процеси, поліцейські свавілля, темні сторінки революцій, несправедливість і реалії життя. Все це - через історії людей. Наприклад, про Женю, якого я знаю в реальному житті. Нині він працює журналістом. У книзі авторка розказує про його роботу у луганському морзі, те, як він (як і його колеги) у 90-х заробляв на трупах. Або про історію зґвалтування у Врадіївці, про історію Оксани Макар. Здається, що це минуле, про них всі забули і що нового можна про це розказати? Але авторка розповідає про це з "людської" точки зору. Тому читати непрості історії дуже легко. Напротивагу цим шматкам є політична хронологія - що у цей час відбувається в парламенті. Це своєрідний "Картковий будинок", але описане набагато ближче, адже ми живемо у цьому контексті. Книга не лише для журналістів або тих, хто працює з інформацією. Вона для українців, як би це дивно не звучало. Тим паче від авторки-полячки.