Оригінально. Сподобалось. Можливо через власну небайдужість до абсурдистських та пародійних комедій. Вельми цікавий прийом застосував британський драматург чеського походження, що має декілька статусних титулів. Він зробив головними героями другорядних персонажів з «Гамлета». При цьому торкається п’єси Шекспіра. Так би мовити заходить інколи в неї і виходить. Хто не читав, явіть собі якби зняли мультфільм, наприклад, про Бегемота з «Ну, постривай!», а Заєць та Вовк інколи в ньому з’являються, але суть залишається. Просто події бачимо з поля зору саме Бегемота. Або зняли б фільм про жінку-багатійку з «Титаніка» (Моллі Браун), а Джек і Роуз інколи заявляються в сценах, розвиток їхніх стосунків відбувається паралельно. Якось так. Можливо ж ви бачили однойменний фільм самого Стоппарда 1990 р. чи театральну виставу, то й так все знаєте. До речі, сценічна версія отримала зараз нове дихання через трансляції сучасної постановки в лондонському театрі The Old Vic за участі Деніела Редфкліффа (Гаррі Поттер). Розенкранц і Ґільдестерн – приятелі шекспірівського Гамлета з дитинства. З’являються вони самі не знають звідки і точно не знають своєї мети подорожі. Початок п’єси бентежить, оскільки нічого незрозуміло і вже за кілька хвилин починаєш сумніватися чи бува не гуглівський переклад читаєш. Ні, Іван Кричфалуший все точно перекладав, а цитати Гамлета подаються у перекладі Андруховича. Може здатися, що перед нами діалог двох несповна розуму. Наприклад, вони плутають хто з них Розенкранц і т.д. Омана. Автор не дає багато часу розслабитися між обміном насправді гострими діалогами, багатозначними репліками. Зустрічаємо натяки, що театр і реальне життя слабо відрізняються, а потім навпаки – між ними є різниця і це треба мати на увазі (Ми - актори! Ми повна протилежність людям!). Цікаво вплетена теорія ймовірності та роздуми навколо неї. Крім згаданих вище «пустунів» маємо ще гострого на язика Актора, який теж виникає в різних місцях, ситуаціях і веде дивні балачки з двійкою друзів. Усіх постійно переслідують дивні питання і неможливість їх осягнути і вирішити. Навіює щось кафкіанське. Цікава думка, що характер героїв мутний і призначення у філософському сенсі у них нема, оскільки їхній літературний творець (Шекспір чи хто там ховався під цим ім’ям) це все не прописав. Більше про сюжет не буду. Якщо при перегляді фільму вслухатися і розмірковувати над сенсом реплік без пауз, то може закипіти мозок. Тому друкована п’єса більш корисна. А вже потім театр/кіно. До книги входить ще одна сюрреалістична річ - «Після Маґрітта». З назви (René Magritte – один з найвідоміших бельгійських митців) видно, що сюр з образотворчого мистецтва перенесено на театральну сцену. Все, що говориться, про що/про кого йде мова, судження та умовиводи не є тим, чим логічно мало б здатися. Ця невеличка за обсягом п’єса є прикладом нетипового детектива. Типу псевдодетектив, якщо можна вжити такий термін. Якщо вам подобається..."Аліса у дивовижній країні", то це ваше. Задоволеність від прочитаного: 8,7 балів.