Напевно дивитися п'єси на сцені все ж краще, аніж читати про них. Зокрема мені так здавалося, доки я не прочитала ,,Пігмаліона'' Бернарда Шоу. Чому ж ця книга називається саме ,,Пігмаліон''? Все тому, що за основу автор взяв давній грецький міф про скульптора. Пігмаліон( ім'я скульптора) не міг нікого полюбити зі смертних жінок, тому він вирішив створити це кохання власноруч. За декілька ночей чоловік зробив скульптуру прекрасної дівчини, яку полюбив усім серцем.Однак статуя так і не відповіла на почуття Пігмаліона і він загинув від туги. Сюжет п'єси Бернарда Шоу має чимало спільних рис із цим міфом. Бідну квітникарку Елізу Дуліттл бере до себе на «перевиховання» професор Хіггінс. Він поставив собі ціль - за півроку вивести дівчину у вищий світ. Однак механічними фразами і постійними докорами селючку не перетворити на леді. На таке чудо здатне лише кохання і ввічливість. П'єса мені сподобалася, герої постали живими і яскравими. Читаючи книгу, у голові виникали постійні картинки, ніби п'єса оживала в уяві! Рекомендую!

Професор фонетики Генрі Хіггінс починає опікуватись чарівною квітникаркою Елізою Дуліттл. Трохи раніше він побився з полковником Пікерінгом об заклад, що за півроку навчить дівчину, яка зараз розмовляє на діалекті кокні, такої бездоганної вимови, що її буде неможливо відрізнити від справжньої леді. Еліза переїздить до професора і бере в нього уроки, які не дуже скоро, але все ж таки дають свій результат. Дівчину виводять у світ і представляють як герцогиню, вона знайомиться з Фредді, другом родини Хіггінсів, і юнак, схоже від неї у справжньому захваті. До колишнього життя та мрії працювати продавчинею у квітковій крамниці Еліза повертатись не хоче, але на поточне життя у неї не вистачить коштів. Тому Хіггінс пропонує дівчині залишитись у нього на правах служниці, але у Елізи, схоже, є інші варіанти. Роман «Пігмаліон» Бернарда Шоу – це чудовий роман, легкий, цікавий, трохи навіть повчальний. Заснований він, до речі, на міфі про Пігмаліона і Галатею, але цікаво, що не повторює його повністю.

Никогда не думала, что меня может настолько сильно впечатлить пьеса. Элиза Дуллитл вынуждена сама зарабатывать себе на жизнь, ведь мачеха давно выгнала ее с дома. Она продает цветочки и случайно становится предметом пари между Генри Хиггинсом и профессором Пикерингом, которые поспорили, сможет ли она через некоторый промежуток времени, с их помощи, сойти в обществе за великосветскую барышню. Вначале Элиза сама была довольно тем, что за нее взялись эти господа, ведь она хотела поступить на службу в цветочный магазин, а ее не брали из-за ужасного акцента девушки из низшего общества. Но постепенно она начинает томиться уготованной ей ролью. Да, ей исправили ужасный выговор, одели, причесали, научили светским манерам, но она не увидела главного - человеческого отношения к себе. Это веселая, легкая, местами поучительная история тесно переплетается с мифом о мастера по имени Пигмалион. Именно по этому мифу читатель может предполагать, чем же там дело закончилось, ведь автор не дает на этот вопрос ответа, финал остается открытым. Меня очень сильно забавляли персонажи - это же надо было придать им подобный характер!